Варнавський полк перекинули на Новодмитровську для підкріплення місцевих сил. Все населення станиці копало окопи — укріплювали станичну управу й окремі будинки, ставили кулемети. Важка артилерія була далі на південь, у станиці Григор’ївській. В тому ж районі стояв 2-й Північнокавказький полк під командою Дмитра Шелеста, який переслідував Добровольчу армію від самого Ростова. Далі на захід, на Афіпській, — гарнізон, артилерія і бронепоїзди. Сили червоних були розкидані, що було неприпустимо в таку грязюку й бездоріж.
Надвечір через майдан до станичної управи прискакав козак, заліплений мокрим снігом і гряззю. Спинив коня коло ганку. Кінь важко носив боками, від яких ішла пара.
— Де товариш командир?
На ганок вискочили, квапливо застібаючи шинелі, кілька чоловік. Розштовхуючи їх, з’явився Сапожков у кавалерійському кожушку.
— Я — командир.
Перевівши дух, навалившись на луку, козак сказав:
— Застава вся перебита. Один я втік.
— Ще що?
— А ще те, — на ніч ждіть сюди Корнілова, іде всією силою…
На ганку перезирнулись. Серед тих, що стояли, були комуністи, організатори оборони станиці. Сапожков засопів, зібрав зморшками підборіддя: «Я готовий, як ви, товариші?..» Козак, злізши з коня, став розповідати, як усю заставу порубали черкеси з бригади генерала Ерделі. Тісна юрба бійців, козачок, хлопчаків збиралась коло ганку. Слухали мовчки.
Підійшов і Рощин, обв’язаний башликом. Вночі йому вдалося виспатись і обсушитися в жаркій і смердючій хаті, де покотом серед онуч і мокрої одежі лежало чоловік п’ятдесят червоноармійців. Хазяйка на світанку напекла хліба, сама розрізала й роздала хлопцям шматки:
— Ви вже постарайтесь, солдати, не допустіть офіцерів у нашу станицю.
Червоноармійці відповідали молодій хазяйці:
— Нічого не бійся… Одного бійся…
І вкидали таке слівце, що вона замахувалась окрайцем:
— А ну вас, кабани, — перед смертю — все про одне…
Від учорашнього нічного походу у Рощина залишилась ломота і тупий біль у всьому тілі. Але рішення його було тверде. Зранку він копав мерзлу землю на городах. Потім носив бляшанки з патронами з підвід у станичну управу. В обід видали по чарці спирту, і від вогненної вологи у Рощина пройшла ломота, відм’якли кістки, і він вирішив — не відкладати, кінчити сьогодні.
Зараз він крутився біля ганку, шукаючи нагоди попроситися в передову заставу. Продумано було все, аж до капітанських погонів, зашитих на грудях у гімнастерці. Як він сподівався, так воно і сталося. Кремезний матрос, що стояв поруч із Сапожковим, спустився з ганку і став викликати охочих на небезпечну справу:
— Братішки, — сказав він чавунним голосом, — ану, кому життя не дороге…
Через годину з одною з партій на п’ятдесят бійців Рощин виходив з станиці на рівнину, оповиту непроглядним туманом. Залягали гнилі сутінки. Сніг тепер перестав, поривчастий вітер шмагав краплистим дощем. Ішли без дороги, по суцільній воді, як по озеру, в напрямі пагорків, де треба було копати окопи.
У вогкій вранішній імлі блиснула зірниця. Бухнуло. Завило, віддаляючись… І зараз же по пагорках, по березі річки безладно заляскали постріли. Знову — зірниця, гарматний постріл, і там, попереду, в тумані затукав кулемет.
Це підходив Корнілов. Його передові частини були вже на тому березі річки. Рощину здалося, що він розрізнив дві-три постаті, які перебігли, нахилившись до самої води, в кущі. Калатало серце. Він висунувся з окопчика, викопаного біля кручі над річкою.
Каламутна, жовто-олов’яного кольору річка вирувала високо в берегах. Ліворуч, посеред неї, було видно наполовину затоплений міст. На нього з води вилізло десятків зо два тих невиразних постатей, — нагнувшись, перебігли. Все безладніше, все частіше стріляли з пагорків по річці, по мосту. Зовсім близько, на тім березі, вдарило довге полум'я гармати. Над окопчиком, де сидів Рощин, розірвалася шрапнель. З-за гребеня, вниз до переправи посипались сірі й чорні постаті, — збігали, сповзали на заду, скочувались, падали. У всіх рисочками на плечах виднілись погони.
Знову гарматний удар і рваний гуркіт над окопчиком. «Ой, ой браточки…» — затягнув голос. Крізь тріск стрільби хтось закричав:
— Обходять! Хлопці, відступайте!..
Рощин почував: от, от — жадана хвилина. Він швидко ліг ниць, не ворушився. Промайнуло в голові: «Хустинки нема, клапоть сорочки на штик і кричати, — обов’язково по-французьки…» На спину йому важко хтось упав, навалився, обхопив за шию, крекчучи, поліз до горла пальцями. Рощин стрепенувся, побачив за плечем своїм обличчя, залите кров’ю, з виряченим рижим оком, з роззявленим беззубим ротом. Це знову був Квашин. Він повторював, наче в нестямі: