Така сама плутанина й безладдя були й у білих. Кубанський загін Покровського, який повинен був атакувати станицю з півдня, уперся і не пішов по болотах. До того ж Покровський, що одержав генеральські погони не від царя, а від кубанського уряду, був жорстоко ображений на військовій нараді генералом Алексєєвим, який сказав йому з вельможною зневагою: «Е, годі вам, полковнику, пробачте, не знаю, як вас тепер величати…» За цього «полковника» Покровський і не пішов через болото. Кінноті генерала Ерделі, яку послали в обхват станиці з півночі, не вдалося перейти через повний води яр, і до ночі вона повернулась до загальної переправи.
Першим у Новодмитровській опинився офіцерський полк. Напівзамерзлі оскаженілі офіцери, запеклі вояки, почули жилий дух кізяка і печеного хліба, побачили тепле світло у вікнах і, не дожидаючи підкріплень, поповзли по сніжно-болотяному місиву, по суцільній воді, що взялася льодком. Біля самих підступів їх помітили й відкрили по них кулеметний вогонь. Офіцери кинулися в штики. Кожен з них знав, як і що кожної секунди він повинен робити. Всюди мелькала біла папаха Маркова. Це був бій командного складу з невміло керованою і погано дисциплінованою юрбою солдатів.
Офіцери вдерлися в станицю і перемішались у рукопашній сутичці на вулицях з варнавцями і партизанами. В темряві і сутичці кулеметники були заколені або розірвані гранатами біля своїх кулеметів. До білих безперервно підходили підкріплення. Червоні були оточені й почали відступати до майдану, де в станичній управі сидів ревком.
Стріляли з-за кожного прикриття, бились на кожному перехресті. У вихрі грязюки підскакав гарматний запряг, завернувши на край майдану, гармата напрямилась рилом у фасад станичної управи і вдарила гранатою: «Бухдззінь! бух-дззінь!» З вікон почали вискакувати люди, заклубився жовтий дим, — там від гарматного вогню почали рватися бляшанки з патронами.
Якраз у цей час-2-й Кавказький полк обстріляв зі сходу наступаючих. Варнавці почули бій в тилу у ворога і підбадьорились. Сапожков, що надірвав голос від крику і лайки, вихопив у прапороносця йолковий прапор, обгорнутий клейонкою, і, вимахуючи ним, побіг через майдан до високих тополь, що розгойдувались на вітрі, де найгустіше збиралися білі. Варнавці почали вискакувати з-за воріт і огорож, підводитись з землі, бігли з усіх боків з штиками напереваги. Збили загородження, прорвались і вийшли з станиці на захід.
Цю ніч Рощин перебув у покиненому возі, витягнувши з нього два замерзлих трупи і зарившись у сіно. Цілу ніч поодинці бухали гармати, рвалися шрапнелі над Новодмитровською. Зранку туди потягнулись обози добровольців, що ночували в станиці Калузькій. Рощин виліз з воза і пройшов за обоз. Він був такий збуджений, що не почував болю.
Вітер, все ще сильний, віяв тепер зі сходу, розганяючи снігові й дощові хмари. Годині о восьмій ранку крізь обривки негоди, що мчали в вишині, засиніло вимите небо. Прямим, як мечі, гарячим промінням падало сонячне світло. Сніг танув. Степ швидко темнів, проступали яскравозелені смужки озимини і жовті смужки стерні. Блищали води, бігли струмки коліями на шляху. Трупи, обсохлі на пагорках, дивились мертвими очима в синяву.
— Дивись, та це Рощин, їй-богу! Рощин, як ти сюди потрапив? — крикнули з воза, що проїжджав мимо. Рощин обернувся. В заляпаному гряззю і розламаному возі, яким правив похмурий козак, що накрився прілим кожухом, сиділо троє з замотаними головами, з підв’язаними руками. Один з них, довгий, з худою шиєю, що вилазила з коміра, вітав Рощина, часто киваючи головою, розтягнувши в усмішку запечені губи. Рощин ледве впізнав у ньому товариша по полку Ваську Теплова, колись веселого, рум’яного бабія і п’яницю. Мовчки підійшов до воза, обняв, поцілував.
— Скажи, Теплов, до кого мені треба з’явитися? Хто у вас начальник штабу? Як-не-як, бачиш, у мене погони шпилькою приколені. Вчора тільки перебіг…
— Сідай. Стань, спинись, сволоч! — крикнув Теплов до підводчика. Козак щось пробурмотів, але спинився. Рощин виліз на віз, звісив ноги над колесом. Це було розкішно — їхати під гарячим сонцем. Стисло, наче рапорт, він розповів свої пригоди від самого від’їзду з Москви. Теплов сказав, дрібно покашлюючи:
— Я сам з тобою піду до генерала Романовського… Доїдемо до станиці, наїмося, і я тебе враз улаштую… Чудак! Ти хотів прямо з’явитися до начальства: так, мовляв, і так — перебіг з червоної зграї, маю честь з’явитися… Ти наших не знаєш. До штабу не довели б, прикололи б… Дивись, дивись, — він показав на довгий труп в офіцерській шинелі. — Це Мишко, барон Корф, валяється… Ну, пам’ятаєш його… Ех, був хлопець… Слухай, цигарки є? А ранок який, ранок! Розумієш, голубе мій, післязавтра в’їжджаємо в Катеринодар, виспимось у ліжках і — на бульвар. Музика, баришні, пиво!