Він голосно, наче крізь плач, засміявся. Його обтягнуте до кісток, хворе обличчя скривилось, гарячкові плями червоніли на вилицях.
— І так по всій Росії буде: музика, баришні, пиво. Відсидимось у Катеринодарі з місяць, обчистимось і — на розправу. Хаха! Тепер ми не дурні, голубе мій… Кров’ю купили право розпоряджатися Російською імперією. Ми їм порядочок влаштуємо… Наволоч! Он, дивись, валяється. — Він показав на гребінь канави, де, неприродно розчепірившись, лежав чоловік в овечому кожусі. — Це неодмінно який-небудь їхній Дантон…
Воза випередив незграбний плетений тарантас. У ньому, заліплені болотом, в чапанах з відкоченими на спину комірами і в мокрих хутряних шапках сиділи двоє: гладкий величезний чоловік з темним забрезклим обличчям і другий — з довгим мундштуком в кутку проваленого рота, з неохайною сивуватою бородою і набрезками під очима.
— Рятівники вітчизни, — покивав на них Теплов. — Не маючи нічого іншого, — терпимо. Стануть у пригоді.
— Це, здається, Гучков, товстий?
— Еге ж, і буде в свій час розстріляний, можеш бути певний… А той, з мундштуком, — Борис Суворін, теж, брат, не все у нього гаразд… Так ніби він монархії хоче і — не зовсім монархії; крутить, але здібний журналіст… Його не розстріляємо…
Віз в’їхав у станицю. Хати й будинки за палісадниками здавалися спорожнілими. Диміло пожарище. Валялось кілька трупів, до половини втиснутих у болото. Де-не-де лунали окремі постріли, — це добивали іногородніх, витягнувши їх з погребів і сінників. На майдані безладно стояв обоз. Кричали з возів поранені. Між возами сновигали одурілі, змучені сестри в брудних солдатських шинелях. Звідкілясь з двору лунав моторошний крик і удари нагаїв. Скакали верхівці. Коло огорожі купка юнкерів пила молоко з бляшаного відра.
Все яскравіше, все гарячіше світило сонце з голубої вітряної безодні. Між деревом і телеграфним. стовпом, на жердині, погойдувались на вітрі, звернувши шиї, опустивши носки роззутих ніг, сім довгих трупів — комуністи з ревкому і трибуналу.
Настав останній день корніловського походу. Кінні розвідники, затуляючись від сонця, побачили у вранішньому мареві, за каламутною річкою Кубанню, золоті куполи Катеринодара.
Завданням передової кінної частини було — відбити у червоних єдиний в тих місцях пором на переправі через Кубань коло станиці Єлизаветинської. Це була нова хитрість Корнілова. Його могли ждати з півдня — від Новодмитровської, з південного заходу — по залізниці Новоросійськ — Катеринодар. Але припустити, що для штурму міста він обере дуже небезпечний обхід убік, на захід від міста, і переправу без мостів, лише на одному поромі, всієї армії через бурхливі води Кубані, відрізуючи тим собі будь-яку можливість відступу, — такого тактичного ходу штаб командуючого червоними силами — Автономова — припустити не міг. Але саме цей шлях, що найменш охоронявся й давав два-три дні для перепочинку від боїв та виводив армію прямо в садки й городи Катеринодара, і вибрав хитрий, як старий лис, Корнілов.
Цедостача огневих припасів була поповнена на зайнятій залізничній станції Афіпській, де добровольці висадили в повітря залізничні колії, щоб забезпечити себе від вогню броньових поїздів. Проте кулемети одного з червоних поїздів сягали до флангу наступаючих, які йшли суцільною талою водою. Коли смуга куль, здіймаючи фонтанчики води, добігала до них, — вони падали в воду, поринали з головою, як качки. Виринувши, перебігали. Гарнізон Афіпської захищався одчайдушно. Але червоні були приречені, бо вони тільки захищались, а противник їх наступав.
Повільно, змійками цепів, частини Добровольчої армії оточували й обходили Афіпську. Сонце заливало синю рівнину з деревами, що стирчали з води, стіжками, дахами хуторів, з тінями весняних хмар, що пролітали по заливних озерах. Корнілов у короткому кожушку з м’якими генеральськими погонами, з біноклем і картою, їхав на коні поперед свого штабу по цьому дзеркальному мареву. Він віддавав накази ординарцям, і вони у вихрі бризок мчали на конячках. Якось він потрапив під обстріл, і поруч з ним легко поранило генерала Романовського.
Коли станція була обійдена з заходу і почався загальний штурм, Корнілов ударив коня нагайкою і риссю поїхав прямо в Афіпську. Він не мав сумніву, що переможе. Там, між залізничними коліями, низками поїздів, залізничними спорудами, пакгаузами й казармами корніловські частини знищували червоних. Це була остання і найкривавіша перемога Добровольчої армії.