Дим і пил заступали горизонт — лінії окопів, нерівності землі, садки. Те, що розглядав командир, неясно з’являлось і зникало з поля зору. З-за будинку, де він стояв, вивернувся мідно-червоний, в самому тільнику матрос, прослизнув по-котячому вздовж стіни і сів коло ніг кремезного чоловіка, обхопив коліна татуйованими дужими руками, ледь примружив рижі, як у яструба, очі.
— Коло самого берега два дерева, бачиш? — сказав він стиха.
— Ну?
— За ними — будиночок, стіна біліє, бачиш?
— Ну?
— То ферма.
— Знаю.
— А праворуч — дивись — гай. А он дорога.
— Бачу.
— З чотирьох годин там верхівці пробігли, народ почав повзати. Увечері дві коляски приїхали. Там і сидить диявол, більше ніде.
— Котися вниз, — владно сказав кремезний і підкликав командира батареї. На пагорок виліз бородатий чоловік в овечому кожусі. Кремезний передав йому свій бінокль, і він довго придивлявся.
— Хутір Слюсарєва, ферма, — сказав він застудженим голосом, — дистанція чотири версти з чвертю. Можна і по Слюсарєву вдарити.
Він віддав бінокль, незграбно сповз униз і, надувши горло, ревнув:
— Батарея, готуйсь!.. Дистанція… Перша черга… Вогонь…
Бахнули громовими горлянками гармати, відскочили стволи на компресорах, вилетіло полум’я, і важкі гранати полетіли, бурмочучи про смерть, до високого берега Кубані, до двох голих тополь, де в білому будиночку перед картою сидів похмурий Корнілов.
На другий день штурму був викликаний з обозу генерал Марков з офіцерським полком. У цій колоні ішов Рощин рядовим. Сім верст до Катеринодара, ще густіше, ніж учора, обгорненого пилом канонади, пробігли за одну годину. Попереду йшов у зсунутій на потилицю папасі, у розстебнутій ватяній куртці Марков. Звертаючись до штабного полковника, що ледве встигав за ним, він лаявся і сволочився на адресу вищого командування:
— Розшарпали на частини бригаду, в обозі мене — трах-тарарах — примусили сидіти… Пустили б мене з бригадою — я давно б — трах-тарарах — в Катеринодарі був…
Він перестрибнув через канаву, підняв нагайку і, обернувшись до колони, що розтяглася по зеленому полю, скомандував, — від крику надулись жили на його шиї…
Засапані офіцери, із спітнілими серйозними обличчями, почали перебігати, колона поверталася, як на осі, і розтяглася перед містом чотирма хиткими стрічками по полю. Рощин опинився недалеко від Маркова. Кілька хвилин стояли. Пробували затвори. Поправляли, оглядали патронні сумки. Марков знову скомандував, розтягаючи голосівки, — тоді відділилась сторожова охорона і бігом одійшла далеко вперед. За нею рушили цепи.
З лівого боку, назустріч, роз’їждженою дорогою ледве посувались вози — везли ранених. Деякі йшли пішки, схиливши голови. Багато ранених сиділо на гребенях канав, на перекинутих возах. І здавалось — возів і ранених безліч — вся армія.
Випереджаючи полк, на вороному коні проїхав рослий і гладкий чоловік з вусами, в кашкеті з червоною околичкою і в гарно пошитому френчі з джгутами — погонами конюшенного відомства. Він весело закричав щось до генерала Маркова, але той відвернувся, не відповів. Це був Родзянко, який відпросився з обозу — глянути збоку на штурм.
Полк знову спинився. Здалека почулася команда — багато хто закурив. Усі мовчали, дивились туди, де серед канав і бугрів ховалася сторожова охорона. Генерал Марков, помахуючи нагайкою, пішов у напрямі до високого тополевого гаю. Там, з глибини дерев, що взялися зеленим серпанком, через невеликі проміжки часу здіймалися патлаті стовпи диму, високо злітало гілля і груддя землі.
Стояли довго. Була вже п’ята година. З-за гаю показався вершник — він скакав, пригнувшись до шиї коня. Рощин дивився, як конячка його, вся в милі, закрутилась біля канави, боячись перестрибнути, потім, махнувши хвостом, стрибнула, вершник загубив кашкета. Підскакуючи до полку, він закричав:
— Наступати… артилерійські казарми… генерал попереду… там…
Він кинув рукою туди, де на пагорку маячіло кілька постатей; на одній з них біліла папаха. Залунала команда:
— Цеп, вперед!
Рощину перехопило горло, очі висохли, — була мить страху і захоплення, тіло стало безплотним, було бажання — бігти, кричати, стріляти, колоти, і щоб серце в хвилину захоплення залилося кров’ю: серце — в жертву…
Відділився перший цеп, і в ньому з лівого флангу пішов Рощин. Ось і горбок, де, розставивши ноги, обличчям до наступаючого полку стояв Марков.