Багато козаків полягло в цьому бою. Розбита біла кіннота втекла на захід, піхота, заметушившись між цепами Сталевої дивізії і морозовцями, частково була знищена, частково здалася. Коли все скінчилось, — а бій тривав щось з годину, — начдив сів на коня і повільно поїхав по рівнині, встеленій полеглими людьми й кіньми. Ще подекуди диміла земля і стогнали непідібрані ранені. Назустріч начдиву виїхала група вершників. Передній з них, одягнений по-кубанськи, з газирями, з великим кинджалом на животі й башликом за плечима, загарячив вороного коня, підскакав до начдива і, раптово спинивши, сказав різким, владним голосом:
¦— Здоровенькі були, товаришу, з ким я говорю?
— Ви говорите з начальником морозовсько-донської дивізії, здрастуйте, товаришу, а ви хто будете?
— Хто буду я? — усміхаючись відказав вершник. — Придивись. Буду я той самий, кого головком Одинадцятої оголосив поза законом і хотів розстріляти у Невинномиській, а я, — бачиш, — прийшов у Царицин і, здається, вчасно.
Начдиву не дуже сподобалась така довга і хвальковита промова; насупившись, він сказав:
— Значить, ви будете Дмитро Жлоба…
— Начебто так мене звали з дитинства. Ану, покажи, де мені тут поговорити по телефону з Військрадою?
— Я вже казав, Військраді все відомо.
— А нащо мені, що ти казав, мій голос нехай послухають, — погордливо відповів Дмитро Жлоба і так штовхнув коня, що вороний жеребець стрибнув, як скажений.
VII
Тоді ж, пізно увечері, Іван Ілліч послав полковникові Мельшину записку: «Петре Миколайовичу, я тут, дуже хочу тебе бачити…» Мельшин відповів з тим самим посланим: «Дуже радий, упораюсь — прийду, багато чого маю розказати… Між іншим, тут твоя…»
Але чи то олівець у нього зламався, чи писав у темряві, тільки Іван Ілліч не розібрав останніх слів, хоч і спалив кілька сірників…
Мельшин так і не прийшов. Після опівночі степ почав освітлюватись ракетами. На батареї був одержаний наказ — приготуватися.
— Ну от, товариші, треба вважати, що починається, — сказав Іван Ілліч команді. — Значить, давайте старатися, щоб ні один снаряд не розірвався даром… І ще, значить, вам відомий наказ командарма, щоб без окремого розпорядження ні на крок не відступати. В бою всяке буває, значить… («От чорт, — подумав, — чого воно до мене прив’язалось оце «значить»). В п’ятнадцятому році у нас у тилу ставили кулемети, генерали не надіялись, що мужичок усю кров віддасть за царя-батюшку… Хоч, треба сказати, вже якими, бувало, в окопах всякими словами згадували Миколашку, а Росія все-таки своя… Страшнішого за російські штикові атаки нічого в ту війну не було…
— Командир, що ти нам співаєш? — раптом хрипко запитав Латугін. — Навіщо? Ну?
Іван Ілліч ніби не почувши цього:
— Тепер за нашою спиною кулеметів нема… Страшніше за смерть для кожного з нас — продати революцію, значить — щоб своя шкура залишилась без дірок… Ось як треба розуміти наказ командарма: щоб не ослабнути у вирішальну годину, коли земля закипить під тобою. Кажуть, є люди без страху, — пусте… Страх живе, голівку підводить, — а ти йому голівку скрути… Ганьба сильніша за страх… А кажу я тому, товаришу Латугін, що у нас є товариші, які ще не випробували себе в серйозних боях… І є товариші з хворими нервами… Буває, найдосвідченіша людина раптом розгубиться… Так от, якщо я, командир, ослаб, скажімо, пішов з батареї, — наказую застрелити мене на місці… І я з свого боку застрелю такого, значить… Ну, от і все… Курити до світанку забороняю…
Він знову кашлянув і деякий час ходив позад гармат. Хотів сказати багато, а якось не вийшло…
— Розмовляти не забороняю, товариші…
— Товаришу Телєгін, — покликав знову Латугін, і Іван Ілліч підійшов до нього, заклавши за спину руки. — От ще до військової служби походив я поміж людей… голий, і босий, і сварливий — і на пристанях вантажником, і в купців дрова рубав, нужники чистив, у архієрея був конюхом, та полаявся з його преосвященством за пісний борщ… Із злодіями одного разу був злигався… Всього бачив! Ох, і дурень же був, забіяка; били мене часом п’яного, мало сказати, що до півсмерті…
— Через жінок, мабуть, — сказав Байков, і неясне світло ракети, що лопнула десь далеко, освітило його дрібні зуби в густій бороді…
— Через жінок теж часом били… Не про те кажу. А ось про що. Ти, товаришу Телєгін, нам не те сказав, — ; ні те ні се, не саму суть… Революційний обов’язок, — ну що ж, правильно. А от чому обов’язок цей ми на себе прийняли добровільно? Ось ти про що скажи! Не можеш! Інакший харч їв. А нас у трьох лугах виварювали, душу з нас витрясали, — здається, жодна тварина такого знущання не витерпить… Та ти б на нашому місці, як шкапа, губу повісив і тягнув би хомут. Зажди, не ображайся, ми розмовляємо по-людському. Чому моя мати все життя тинялася по людях? Чим вона гірша за королеву грецьку?