По лівий бік від розташування роти (і телєгінської батареї), ближче ніж на півверсти, пролягав той самий яр, що прорізував фронт до самого міста. Цілий день яр був під обстрілом, і козачі лави вибігали з нього далеко звідси. Зараз Іван Ілліч, стежачи за особливою тривогою серед бійців Івана Гори, зрозумів, що козаки неодмінно повинні пробратися глибоким яром — атакувати окопи з тилу і батерею з флангу і наробити неприємностей. Так воно і сталося…
З яру, зовсім без укріплень, вимчали вершники, розкинулись, — частина їх стала повертати в тйл Івану Горі, інші мчали на батарею. Телєгін кинувся до гармат. Моряки, сопучи й матюкаючись, витягали гармату з котлована на горбок, колеса її грузли в піску.
— Козаки! — якнайспокійніше сказав Телєгін. — Навались! — І вхопився за колесо так, що затріщала спина. — Швидко, картеч!
Уже чути було козачий дикий вереск, наче з них живцем дерли шкіру. Гагін ліг під лафет і зрушив його на плечах: «Давай дружно!» Гармату висмикнули з піску, і вона вже стояла на горбку, криво завалившись, опустивши дуло. Гагін узяв у великі руки снаряд і, ніби не поспішаючи, увігнав його в гармату. Вершників з тридцять, нагнувшись до грив, крутячи шаблями, скакало на батарею. Коли назустріч їм вилетіло довге полум’я і завищала картеч, — кілька коней стало дибки, решта повернули назад, але десяток вершників, не мігши стримати коней, вилетіло на горбок.
Отут і розпорядилась накипіла злість. Голий по пояс Латугін, хрипко гукнувши, перший кинувся з кривим кинджалом-бебутом і вгородив його під оздоблений пояс у чорний козачий бешмет… Задуйвітер опинився під конем, з досадою розпоров йому черево і, не встиг вершник звалитися на землю, вдарив і його бебутом. Гагін, ухилившись від удару шаблею, зчепився із здорованем хорунжим, — новгородець з донцем, — стягнур його з коня, звалив на землю і закляк на ньому. Інші з команди, стоячи за прикриттям гармати, стріляли з карабінів. Телєгін уповільнено-спокійно, як завжди у нього бувало в таких пригодах (переживання починались потім уже, заднім числом), натискав гашетку револьвера, закритого на запобіжник. Сутичка була коротка, четверо козаків залишились лежати на горбку, двоє, без коней, побігли були і впали під пострілами.
Остання атака відхлинула так само, як і перші того ж дня. Не вдалося прорвати червоний фронт, — лише в одному, найдошкульнішому місці цепи пластунів глибоко вклинились між двома червоними дивізіями. Вечоріло. Розжарились жерла гармат, потомилися коні, отупіла злість у кінноти, і піхоту все трудніше стало піднімати з-за прикриття. Бій закінчився, затихали постріли на спорожнілій рівнині, де лише повзали санітари, підбираючи ранених.
На батареї і в окопи потягнулись бочки з водою і вози з хлібом та кавунами, — по дорозі назад вони брали ранених. Втрати в усіх частинах Десятої армії були жахливі. Але страшніше за втрати було те, що за цей день довелося витратити всі резерви, — місто нічого вже більше дати не могло.
В класний вагон, що стояв позаду станції Воропоново, повернувся командарм. Він повільно зліз з коня, тут до нього підійшов начальник артилерій армії — той рослий, рум’яний бородатий чоловік, що приїжджав розмовляти з інтелігенцією на телєгінську батарею, і збудоражений, схожий на студента, що повернувся з барикад, начальник бронепоїздів Аляб’єв. Командарм глянув на них, і обидва товариші відповіли йому на погляд усмішками: вони раді були, що він повертався з передових ліній, де командармові довелося кілька разів за цей день брати участь у штикових атаках. Бекеша його була прострелена, ложе карабіна, що висів на плечі, розтрощене.
Командарм пішов у салон-вагон і там попросив води. Він випив кілька кухлів і попросив цигарку. Закурив, — сухі очі його затуманились, бін поклав цигарку на край стола, присунув до себе аркуші зведень і нахилився над ними. «Так… Втрати тяжкі, надмірно тяжкі, і вогнеприпасів на завтра залишалось мало, дуже мало». Він розгорнув карту, і всі троє схилилися над нею. Командарм повільно повів недогризком олівця ліцію;— вона лише де- не-де зламалася за цей день, але незначно, а під Сарептою далеко навіть загнулась до білих; але на тій дільниці, де вчора сталася неприємність з селянськими полками, лінія фронту круто завертала до Царицина. Все повільніше рухався олівець командарма. «Ану, — сказав він, — перевіримо ще…» Зведення були точні. Олівець спинився за сім верст від Царицина, якраз по річищу яру, і так само круто повернув назад, на захід. Виходив клин. Командарм кинув олівець на карту і тилом долоні вдарив по цьому клину: