Високо над ідучими колонами в ясному небі лопнули ватними хмарками чотири шрапнелі. Важкий, ніким ніколи не чуваний гуркіт потряс повітря. Захиталась кам’яна водокачка. Телефоніст впустив трубку і вхопився за вуха. Начальник артилерії тупотів ногами, наче танцював, і махав руками, немов перед оркестром…
Рівнина, по якій тільки що струнко і грізно рухались сіро-зелені батальйони, стала схожа на димно кипучий гігантський кратер вулкана. Крізь пил і дим можна було розглядіти, як, вражені, залягли наступаючі цепи, змішались задні. З півночі кільцевою залізницею, що залишилась незайнятою, вже мчали їм у тил броньові летючки. З окопів піднялися червоні роти і кинулись в контратаку. Начальник артилерії вихопив у телефоніста трубку: «Перенести вогонь глибше!..» І коли вогневий шквал загородив відступ білим, в гущу їх врізались грузовики з кулеметами, і почався розгром.
VIII
Даша сиділа у дворику на ящику з написом: «Медикаменти»; вона поклала на коліна руки, тільки що вимиті й червоні від холодної води, і, заплющивши очі, підставляла обличчя жовтневому сонцю. На голій акації, там, де кінчалася тінь від даху, настовбурчували пір’я, чистились, вихвалялись один перед одним горобці з набитими волами. Вони тільки що були на вулиці, де перед білим одноповерховим особняком валялося скільки завгодно розсипаного вівса й кінських кізяків. Їх сполохали під’їжджаючі вози, і горобці перелетіли на березу. Пташине щебетання здавалось Даші невимовно приємною музикою на тему: живемо, хоч би там що.
Вона була в білому халаті, забрудненому кров’ю, в косинці, тісно пов’язаній по самі брови. В місті більше не деренчали шибки від канонади, не чути було глухих вибухів аеропланних бомб. Жах цих двох днів закінчився щебетанням горобців. Якщо глибоко вдуматися, — то це було навіть образливо: зневага цієї летючої тварі з набитими волами до людини… Цінь-цвірінь, малий горобець, та розумний, — кізячків поклював, через горобчиху з гілочки на гілочку пострибав, а заходить сонечко — пискнув услід, і — спати до світанку, от і вся мудрість життя…
Даша чула, як за ворітьми спинилися вози… Привезли нових поранених, вносили їх в особняк. Від утоми вона не могла навіть розліпити повіки, що просвічували рожевим світлом. Коли треба буде — лікар покличе… Цей лікар — хороша людина: грубувато нагукує і лагідно поглядає… «Зараз же, — сказав, — марш на двір, Даріє Дмитрівно, ви нікуди не годитесь, посидьте там де-небудь, — розбуджу, коли треба буде…» Скільки все-таки чудових людей на світі! Даша подумала — було б добре, якби він вийшов покурити, і вона розказала б йому свої спостереження над горобцями, — надзвичайно глибокодумні, як їй здавалося… А що ж тут поганого, коли вона подобаєтеся лікареві?.. Даша зітхнула, і ще раз зітхнула, вже тяжко… Все можна витерпіти, навіть неможливе, якщо зустрічаєш ласкавий погляд… Нехай побіжний, — назустріч йому піднімаються душевні сили, віра в себе. От і знову людина жива… Ех, горобчики, вам цього не збагнути!..
Замість лікаря виліз з підвалу, де містилася кухня, громадянин з жовтуватим нервовим обличчям і трагічними очима. Він був одягнений у пальто відомства народної освіти, але вже тепер не підперезаний вірьовкою. Піднявшись на кілька цегляних східців, він витягнув тонку шию, прислухаючись. Але тільки щебетали горобці.
— Жахливо! — сказав він. — Який кошмар! Страхіття якесь!
Він затулив вуха долонями і зараз же відняв їх. Низьке сонце збоку освітлювало його обличчя з тонким хрящуватим носом і припухлими губами.
— Цьому немає кінця, боже мій!.. У вас коли-небудь було звукове марення? — несподівано спитав він Дашу. — Пробачте, ми не знайомі, але я вас знаю… Я вас зустрічав до війни в Петербурзі, на філософських вечорах. Ви були молодша, але зараз ви краща, значніша… Звукове марення починається з далекої лавини, вона ще безгучна, але наближається з страхітливою швидкістю. Наростає різноголосий гуркіт, якого немає в природі. Він наповнює мозок, вуха. Ви усвідомлюєте, що нічого немає в реальності, але цей шум — в вас усередині… Вся душа напружена, здається: ще трохи — і ви більше не витримаєте цих ієрихонських труб… Ви втрачаєте притомність, вас це рятує… Я питаю, — коли кінець?
Він стояв перед Дашею проти сонця, перебирав тонкими пальцями і хрускав ними.
— Я мушу десь накопати глини, замісити її і полагодити піч, бо нас виселили в підвал як нетрудовий елемент… Мій батько ціле життя прослужив директором гімназії і збудував цей будинок на свої заощадження… От ви їм це і скажіть… У підвалі валяється обгоріла цегла; двоє віконець на тротуар — такі запорошені, що не пропускають світла. Мої книжки скинені на купу в кутку. У моєї матінки міокардит, їй п’ятдесят п’ять років, у моєї сестри від малярії параліч ніг. Надходить зима… О боже мій!