Даша подумала, що він, як душа Цукру в «Синій птиці» з Художнього театру, зараз відламає собі всі десять пальців.
— Хто не працює, той не їсть!.. Скінчити історикофілологічний факультет, майже закінчити дисертацію… Три роки викладати в жіночій гімназії в цьому страшному місті, в цьому безнадійному глухому закутку, де я скутий по руках і ногах хворобою матері й сестри… І фінал усього життя: хто не працює, той не їсть! Мені тичуть в руки лопату, насильно виганяють копати окопи й змушують поклонятися революції. Насильству над свободою!.. Перемозі мозолів!.. Знущанню над наукою!.. Я не дворянин, не буржуй, я не чорносотенець. Я ношу на собі рубець від удару каменем під час студентської демонстрації… Але я не бажаю поклонятися революції, яка загнала мене в підвал… Я не для того розвивав свій розум, щоб з підвалу через запорошене віконце дивитися на ноги переможців, які тупотять по тротуару… І я не маю права вкоротити собі життя, — у мене сестра й мати. Навіть у мріях мені нікуди піти, нікуди сховатися… «Винесемо запалене світло!..» Його нікуди нести, на землі не залишилось більше відлюдних печер…
Він говорив усе це надзвичайно швидко, очі його блукали. Даша слухала його, не дивуючись і не співчуваючи, ніби цей нервовий чоловік, що вискочив із півпідвальної кухні, був таким самим необхідним завершенням жаху цих днів — гуркоту, пожеж, стогону поранених.
— Що вас привело до них? — несподівано звичайним, незадоволеним голосом спитав він. — Недоумство? Страх? Голод? Так знайте ж: я стежив за вами ці два дні, я згадував, як у Петербурзі на філософських вечорах безмовно милувався вами, не сміючи підійти і познайомитись. Ви — майже блоківська незнайома… (Даша зараз же подумала: «Чому — майже?») Царівна, яка вишиває золоті заставки, — в брудному халаті, з червоними руками, тягає ранених… Жах, жах!.. Ось — обличчя революції…
Даша раптом так розсердилась, що, стуливши губи, жодного слова не відповівши цьому жовто-блідому неврастенікові, пішла в дім, де після свіжості двору в обличчя їй важко війнув запах йодоформу і стражденного людського тіла.
У кожній кімнаті лежали поранені на тісно поставлених койках з неструганих дощок. В операційній, де — до виселення — учитель жіночої гімназії писав свою дисертацію, вона знайшла лікаря. Він витирав рушником оголені вище ліктя волосаті руки і, побачивши Дашу, підморгнув їй карим оком:
— Ну як, встигли посопти носиком? А у мене тут була цікава операція: відрізав хлопчині аршин з п’ять тонких кишок і через місяць буду з ним пити горілку. Тут ще привезли одного командира, тяжкий випадок шоку… Впорснув камфору, серце працює, але сам поки що непритомний… Простежте за пульсом, якщо почне падати, зробіть ще одну ін’єкцію…
Перекинувши рушника через плече, він підвів Дашу до дощаної койки. На ній навзнак лежав Іван Ілліч Телєгін. Очі його були з зусиллям зажмурені, наче в них било сліпуче світло. Розтягнуті губи стиснені. Ліву руку його, що лежала на грудях, лікар узяв, спробував пульс, легенько тріпнув:
— Бачите, а була стиснена, як судорогою… Шок, я вам скажу, дає інколи надзвичайно цікаву картину… Штучка мало вивчена… Тут така сама механіка, як родимчик у немовлят… Центральна нервова система не встигає виставити захист проти несподіваного нападу…
Лікар урвав мову на півслові, тому що сам дістав несподіваний шок, хоч і незначний… Дарія Дмитрівна помалу стала на коліна перед койкою і всім лицем припала до покиненої лікарем руки цього командира…
IX
Вадим Петрович Рощин прокинувся пізно в поганючій готельній кімнаті з, брудним вікном, запнутим пожовклою газетою, на коротенькому ліжку, під ріденькою ковдрою. Поїзд відходив пізно вночі. Попереду був незапов- нений день. В цигарковій коробці залишалась одна цигарка. Він пом’яв її, закурив і став дивитись на свою худу, жилаву руку з гусячою шкірою. Розшуки Каті були безуспішні… Каті він не знайшов. Відпустка скінчилася, треба було повертатись на Кубань, у полк.
Через дві доби він вилізе з вагона, сяде в бричку, поїде степом, не заводячи розмови з нижнім чином на козлах. У станиці, на широкій вулиці, колеса брички загрузнуть у коліях, повних уже безплідної в листопаді дощової води. Він вилізе прямо в грязь, накаже віднести чемодан до хати і піде до станичної управи, в штаб, до командира полку, генерал-майора Шведе.