Голоси затихли, почувся дзенькіт шпор.
— Пане вартовий начальник, пробачте, будь ласка, — правда, що він племінник австрійського імператора?
— Правда, все правда… Ану, панове, вийдіть у коридор.
І потім уже коло самих дверей двоє заговорили стиха:
— Ніяке це не самогубство, його застрелив його ж ад’ютант, більшовик.
— Тобто як це, — австрійський офіцер, і — більшовик?
— А ви думали! Вони — всюди… Не то, що Відень, — Берлін з учорашнього дня у них в руках…
— Боже мій, боже мій. Цього ніяк не збагну…
— Значить, треба втікати…
— Куди втікати?
— А чорт його знає, — на які-небудь острови…
— Правильно… Вчора розказували — в Голландській Індонезії острови з хлібними деревами. Одежі не треба ніякої. Але як туди добратися?
Потім, не постукавши, в кімнату вскочив хлопчик, чистильник чобіт при готелі, — з приплюснутим носом і веселим ротом — од вуха до вуха.
— Екстрений випуск, революція в Німеччині… Пасажир, платіть три карбованці…
Він кинув газету на груди Рощину, не помічаючи ні відкритих страшних очей цього пасажира, ні його мертвенного обличчя…
— Гроші беру на підвіконнику. Пасажир, прочитайте газету…
Він вискочив з кімнати. Серце у Вадима Петровича істерично билось, але ще довго на грудях у нього нерозгорнутим лежав сліпо надрукований газетний аркуш…
«Революція в Німеччині!.. Солдати на дахах вагонів, розбиті вокзали, юрби, що співають дикими голосами, оратори, що вигукують з п’єдесталів пам’ятників, молотячи кулаками повітря: свобода, свобода! Нібито свобода замінить їм хліб, батьківщину, почуття обов'язку і розмірений спокій віками злагодженої держави! Революція, — засмічені міста, розпатлані дівки на бульварах… І нудьга, нудьга людини, яка дивиться з вікна на вилинялі дахи міста, де більше не залишилось таємниць… Навіть сонце піднялось недосяжно високо… Нудьга людини, яка з такими зусиллями намагалася пронести через життя саму себе, свою незалежність, свою гордість, свою печаль».
Вадим Петрович зрозумів нарешті, що розмовляє вголос. Це вже було схоже на марення з розплющеними очима. Він розгорнув газетний аркуш. На всю сторінку великими літерами йшло повідомлення про революцію, що почалася в Німеччині. Вона вибухнула в момент переговорів про перемир’я в Комп’єнському лісі, коли в поїзд генерала Вейгана, який стояв в артилерійському тупику, з’явилися німецькі уповноважені.
Вони спитали, які будуть французькі пропозиції? Генерал, не запрошуючи їх сісти, не подаючи руки, з холодною люттю відповів: «У мене немає ніяких пропозицій… Німеччина повинна бути поставлена на коліна».
Того ж дня правителі, які призвели Німеччину до ганьби, були скинуті. В Берліні утворилась Рада робітничих і солдатських депутатів. Імператор Вільгельм таємно залишив ставку в Спа і втік у Голландію, на кордоні віддавши голландському армійському поручикові свою шпагу.
Через кілька хвилин Вадим Петрович, одягнений, в шинелі, тісно підперезаній паском, у кашкеті, ще раз перечитав газету, стоячи коло вікна. Сунув у кишеню зім’яті кредитні папірці і вийшов на вулицю.
Він побачив: повз готель ішов кремезний чоловік, який ніби тільки що виліз із скафандра — з великої глибини: багрове обличчя роздуте, очі викочувались з орбіт; ворушачи товстими губами, обкиданими коркою, він повторював: «Продаю, Крупп Штальверке, продаю, продаю…» Він перекочував очі на прохожих з божевільною надією — знайти дурня, ще більшого, ніж він…
Його почали штовхати й одіпхнули до стіни австрійські солдати, — вони йшли купками без строю, перекинувши гвинтівки за спину, дулом донизу… Це була одна з ознак революції, — яка зразу ж, з першого свого дня відмовлялася від вбивства людей… Обік цієї юрби тротуаром ішов тоненький офіцер з шовковистими юнацькими вусиками; вродливе обличчя, напружене до страждання, було погордливо підняте, на лівому погоні — червоний бант. Цьому хлопчикові, випущеному в полк у воєнний час, не вдалося, мабуть, повештатися в новенькому мундирі, волочачи металеві піхви шаблі по тротуарах веселого Відня, де жінки так чарівно безтурботні. Припало йому — через молодість і добродушність — бути обраним до солдатського комітету, і от він веде свою роту на вокзал, евакуюватися, крізь фланговий вогонь злорадісних, насмішкуватих поглядів… А в Відні — хаос, голод, робітники будують барикади…
Рощин довго дивився вслід цим гордим європейцям. У нього теж піднімалась злорадність: «Недовго погостювали на Україні, попоїли гусей і сала… Брест вам, видно, вийшов боком…» Але він зараз же насупився: «А тобі що до того? Потирають руки в Москві. А ти йди у смердючий окоп, до своїх контрреволюціонерів…» І він дужче насупився від того, що вперше, та ще так спокійно, цинічно вимовив це слово… Саме в цьому слові ховалася причина його душевного розбрату. Катя була прозорливіша за нього, коли сказала під час їх шаленої сварки в Ростові: «Якщо ти віриш всією силою душі в справедливість твоєї справи, тоді йди і вбивай…» За всіма традиційними поняттями чесного інтелігента, який поважає себе, контрреволюціонер — значить, падлюка й негідник… От, і живи з цим…