Засунувши руки в кишені шинелі, він повільно йшов угору широким Катерининським бульваром. І хода у нього була, як у негідника й падлюки: човгаюча, квола. Проходячи повз перукарню, він мимоволі глянув на себе у вузьке дзеркало з боку дверей: до нього зло і криво усміхнулось його обличчя трупного кольору. Він зайшов, не скидаючи шинелі, сів у крісло: «Побрити!» Тут теж усе викликало у нього огиду — і низеньке тепле приміщення, обклеєне дешевими шпалерами, що відстали від стін, і сам перукар з гребінцем у волоссі, повному лупи, з брудними ніжними руками, що пахли якоюсь солодкою поганню…
Збиваючи піну і не поспішаючи намилювати Вадиму Петровичу щоки, перукар говорив:
— Не мала баба клопоту, та купила порося… Воювали чотири роки, а тепер у них революція… Про що вони думали, чому не спитали мене? — Він розкрив бритву і люто почав гострити її. — Велика політика і наше маленьке тихе діло, — бажаю вам мати різницю. — Гарячою піною він почав намилювати Вадиму Петровичу щоки. — Сьогодні ви у мене перший клієнт. Люди дуріють. Якщо імператор Вільгельм утік в Голландію, то в нашому місті вже ніхто не хоче бритися! Я вам скажу чому. Вони всі бояться більшовиків, вони бояться махновців, вони всі хочуть відростити собі щетину, щоб бути схожими на пролетарів. — Він з хрустом повів лезом по щоці. — Пробачте, ви не любите, коли беруть за кінчик носа? Є такі, що цього просять. Я вчився в Курську, наш майстер працював по-старому, засував пальця в рот клієнтові, а для благородних у нього були огірки. З пальцем — десять, з огірком — дванадцять, — непогані були гроші. Вас буду брити ще раз, — часу вистачить. От тільки що перед вами заходив один божевільний. Ви знаєте Папрікакі? Наш великий фінансист. У нього розладнані нерви, його не можна брити, у нього висип на щоках, страшний біль, навіть як торкнутися щіточкою. Сьогодні у нього, слава богу, висипало вже по всьому тілу. Так він мене потішив: німці збираються виходити з України, під Бєлгородом уже почали наступати більшовики, а в Білій Церкві об’явився новий український уряд: Директорія. Рада була, Совєти були, гетьман був, Директорії ще не було. На чолі — Петлюра і Винниченко. Обидва в шістнадцятому, в Києві, були моїми клієнтами. Петлюра — бухгалтер, служив у земському союзі. Винниченко — письменник, ми ходили на його п’єси, — нічого особливого: одна жінка, уявіть собі, обманює живописця, він з криком з нею розмовляє, а тут до неї підкотився полюбовник, і ця дамочка влаштовується з ним поруч у кімнаті. Живописець — увійти до них, уявіть собі, не може, розігнати їх і покинути це стерво не хоче, і він гризе собі руку, щоб сухожилки перекусити, стати інвалідом, на злість цій жінці. Брив я Винниченка, у нього обличчя дрябле, дірчасте… Папрікакі каже: Директорія випустила вже універсал, закликає хліборобів скинути гетьмана Скоропадського… Оце не було гетьманові кропоту!.. — Побривши другий раз щоки В адиму Петровичу, він осудливо примружився на його відросле сиве волосся: — Дозвольте вам підстригти а-ля бокс, якщо бажаєте, залишилось у мене трохи закордонної фарби — воронячого крила? Кому це потрібно — сива куделя? («Побрийте голову», — крізь зуби сказав Рощин). Слухаю. — І він почав клацати коло самого вуха ножицями, ніби набираючи швидкість. — Знаєте, пане капітан, одна моя мрія: є ж на світі де-небудь тихий городок, ну, нехай щонайглухіший, з гасовими ліхтарями. Багато мені треба? Десяток клієнтів. Роббту скінчив, люльку закурив і сиди коло дверей. Тиша, спокій, мирні старички проходять, — встанеш, уклонишся, і вони тобі уклоняться. Про маленьких людей, пане капітан, ніхто зараз не думає, — скинуті з рахівниці. А нас нема, — от куделя у вас і росте. Гляньте, — якими прийшли і що я з вас зробив: картинка!
Рощин дивився на себе в дзеркало. Лиснючий череп був гарної місткої форми, — для благородних і високих думок. Рбличчя — вузьке, з делікатним переходом від ледве виступаючих вилиць до підборіддя, не дуже випнутого, але й не безвольного. Темні, зведені коло перенісся брови примхливо розліталися на скронях, пом’якшуючи суворість розумних невеликих очей, що здавалися чорними від розширених зіниць. Таке обличчя не варто було б закривати рукою від сорому. Але, мабуть, рот псував усе. Можна збрехати очима, очі брехливі й потайні, але рота не можна замаскувати… От бачиш, — ніякої форми, весь рухливий, як слизняк… Чортзна-що таке. До Фауста не дотягнув, Вадиме Петровичу… Він устав, насунув похідного, брудного, простреленого кашкета — трохи набік, щедро розплатився і вийшов… Рішення у нього й досі не було ніякого… Але він уже не почував кволості в ногах, не зачіплювався носками чобіт за брук. Ось що означає побувати у перукаря! Краплина любові до себе просочилась у каламутний розпач його душі.