У вікнах засвічували світло. Шумів вітер у голих тополях, що зливались верховіттям з сутінками. Між стовбурами їх — по другий бік вулиці — яскрава лампочка нахабно спалахнула над розмальованими дверими ресторану-кабаре «Бі-Ба-Бо»… Цей шинок славився аматорськими шашликами. Подумавши про їжу, Вадим Петрович відчув, як у нього злипся шлунок, — з учорашнього дня він не їв. Це було могутнє, мужнє почуття голоду, воно виникло й заступило всі психологічні складності. Рощин рішуче повернув до освітлених дверей. Від дерева одійшла істота в білій спідниці, намагаючись перепинити йому дорогу, і вже вслід пропищала благально: «Офіцерику, я вам справлю приємність…»
Це було низьке, довге приміщення, не так давно розмальоване знаменитим тоді лівим художником Валетом, який утік з Петрограда. Стеля в «Бі-Ба-Бо» була чорна, з великими зірками з срібного паперу. По чорних стінах немовби мчали, підхоплені ураганом, жовті, оранжеві, цеглисті примари з розчепіреними ногами й руками, — о вугласті схеми чоловіків і жінок. Для шинку цей стінний живопис був надто серйозний: жах, а зовсім не хтивість, гнав по стінах це голе стадо. Капіталіст, який вклав гроші в це підприємство, — той самий Папрікакі, — сказав од. — ного разу: «Вирвіть мені ноги з тулуба, якщо я розумію цю мазанину, мене від неї нудить, а публіці подобається…»
Рощин пообідав і пив вино. Поїзд відходив о четвертій годині ранку; він вирішив пробути тут до трьох, а там буде видно… Йому було тепло, в голові трохи шуміло.
Офіціант, — татарин з московського неповоротного «Яру», — старий знайомий, — часто підходив, брав з відра пляшки і, схилившись, наливаючи, говорив:
— Пробачте, Вадиме Петровичу, я все до вас чіпляюсь… Згадаєш Москву… Ех! Бачите, як тут живемо. Навіть сниться оця шушваль…
Незважаючи на тривожний настрій у місті,-де по околицях і в темряві завулків лунали поодинокі постріли, а кінні гетьманські стражники, проїжджаючи вгору до губернаторського палацу, старалися їх не чути, — незважаючи на паніку сьогоднішньої чорної біржі, ресторан був повний. Кабаре ще не починалось. На маленькій сцені сидів коло піаніно дозгий молодий чоловік з витягнутою шиєю завтовшки як рука, з негритянським волоссям, що з’їхало на потилицю і росло сторч. Він грав попурі з спереток.
Круг столика Рощина було гамірно і п’яно. Кілька поміщиків, не витримавши нудьга у себе в номері серед розчарованих дочок, розважалися тут за графинчиком…
— Запевняю вас, — кричав один з пещеними щоками, — німцям тепер капут! До Нового року англійський експедиційний корпус буде в Москві. Будемо пити скочвіскі. Нема лиха без добра! — Роззявивши рота з чудовими зубами, добряк реготав. — Виходить: ура німецькій революції!
Другий, елегантно худий, з очима, що насмішкувато мерехтіли з глибини попелястих западин, підняв руку, просячи уваги:
— Лорд-канцлер у палаті лордів сидить, як відомо, на мішку з вовною… А сімбірське дворянство пишалося, що у них у зібранні на дворі стоїть мармуровий стовп — на потвердження того, що з панами родовитими дворянами на віки вічні нічого неприємного не трапиться… А тому безтурботно куняли в холодку під лопухами… Історія російського дворянства скінчена, — мішка з вовною нам не вистачало… Так само, як історія матінки Росії скінчена, панове… Повість про місто Глупов прочитана, книжку закинено в куток. І трапилось це не в грозу й бурю, як сказав один дуже розумний чоловік, а в простий понеділок, — бог плюнув і загасив свічку… Ще в чотирнадцятому році я продав земельку і з того часу — громадянин всесвіту… Так воно певніше…
— Вам добре, голубе, ви Оксфордський університет закінчили, а куди я з трьома моїми дівками подінусь? Куди? — Рум’яний добряк засопів і потягнувся за графинчиком. — А щодо кінця Росії — теж не згодний, це у вас англійська відрижка, еге ж. У прикажчики піду, в підрядчики піду, сам буду господарювати на трьох десятинах, а в Росію вірю. — Він налив і зараз же важко обернувся до третього співбесідника: — Куди я їх подіну? Вигнались три коломенські версти, плаксиві, рябі, плоскогруді — тургенєвські баришні, і це в наш вік! Мати в усьому винна, та і я теж винен, каюсь. Старша хотіла на Бестужевські курси, — одговорили, до того ж лінива… Молодша захоплювалась театром і була б, скажу я вам, першокласною актрисою… З великого розуму одговорили, навіть погрожували… Словом — домострой, і це в наш вік!.. А все від недоумкуватості… Англієць на три роки наперед бачить, сидячи на мішку з вовною, це правильно… А ми, так би мовити, мислили в кожну пору року інакше. — Випивши, потрясши щоками, він несподівано додав: — А проте — не пропадем…