Третій співбесідник був уже такий п’яний, що тільки скрипів зубами і їв квіти — дрібні айстри, — відриваючи їх од риновки на столі. Він нічого не слухав, не зводячи мутних очей з сусіднього столика, де сиділи дуже гарненька дівчина з великим невинним вузлом попелястого волосся і огрядний молодий чоловік у напіввійськовій гімнастерці. Підперши щоку, не звертаючи ні на кого уваги, ніби тут справді були самі примари, він мовчки плакав. Дівчина, жалібно кривлячи кругле синьооке лице, гладила його руку, брала її і цілувала; близько нахиляючись, квапливо, злякано шепотіла йому. Він повільно похитував великим обличчям. Рощин почув його тьмяний неживий голос, яким бурмочуть уві сні:
— Облиш, Зіно, дай мені спокій… Я нічого більше не хочу, ні тебе, ні себе…
Він міг би й не говорити далі, і так було зрозуміло, чим скінчиться ця ніч для молодого чоловіка… Дівчина чимось нагадувала Катю, не обличчям, — тихою лагідністю рухів… Теж скінчить життя де-небудь серед сипнотифозних на вузловій станції… Їх заступили двоє хлопчаків, що швиденько сіли за столик, який звільнився.
У обох — підстрижені чубчики до брів, гнилі зуби, на брудних пальцях брильянти… «Я як оперіщу Машку залізною палицею, — хвастав один другому, — як почав її топтати, аж кістки у неї затріщали, у стерва».
— Пане капітан, дозволите зайняти місце за вашим столиком?
Рощин мовчки кивнув. За його столик сів чоловік у нікельованих окулярах, підібгавши під стіл невкладисті ноги. На ньому був зелено-сірий, тісний у грудях мундир німецького ландштурміста. Ледве вимовляючи російські слова, він сказав офіціантові:
— Будь ласка, покушать трошки, я не кушав дуже давно, і пива, пива!
Він роздув худі щоки, показуючи, як він нап’ється пива, засміявся, потім трохи здивовано глянув голубими, як у галки, спокійними очима на похмурого Рощина:
— Пан капітан говорить по-німецьки?
— Говорю.
— Якщо я вам заважаю, я охоче пошукаю другого столика.
— Ви мені не заважаєте.
Рощин на цей раз відповів лагідніше. У ландштурміста було одне з тих німецьких облич, — вузьке, з трохи проваленим маленьким ротом, — яке до старості зберігав дитячий вираз і ніжний рум’янець. Ніс його був трохи задертий, ніби від доброзичливої цікавості до кожної людини.
— Раніш нам, солдатам, не дозволялось бувати в ресторанах, — сказав він. — З учорашнього дня німецька дисципліна стала розумнішою.
Рощин криво усміхнувся. Ландштурміст поспішив уточнити свою думку, піднявши по-професорськи палець з твердим нігтем:
— Дисципліна повинна бути розумною, тоді вона єсть форма громадського порядку і необхідна умова розвитку. Така розумна дисципліна народжується з глибоких соціальних рухів. Але якщо це не так, якщо вона тільки одне із знарядь примусу, тоді ми її не будемо називати дисципліною…
Він весело кивнув, закінчуючи цю свою, трохи невиразну, думку.
— Евакуюєтесь у Німеччину? — спитав Рощин.
— Так. Наша військова частина обрала комітет, і він ухвалив рішення, на щастя, — хоч це було й не без боротьби, — чисто принципове.
— Ну, що ж, по-російськи кажуть: скатертю дорога.
— Я непогано вивчив російську мову, я знаю, коли кажуть «скатертю дорога», це означає: «забирайся під три чорти»…
— А хоч би й так… Ви, здається, розумна людина: чого ж нам прикидатися? Ворогами були, ворогами й розлучилися…
— Так, так, — подумавши і похитавши головою, сказав ландштурміст, — з мого боку було б даремно і навіть безтактно заперечувати це.
І він знову усміхнувся тонкими губами, закінчуючи і цю тему. Йому принесли їжу й пиво. Він попросив пробачення, що на деякий час виключається з розмови, і взявся до шашлика, не поспішаючи, з якрюсь навіть урочистістю пережовуючи шматочки м’яса, пшеничного хліба і смажених помідорів.