— Поздоровляю вас, панове, з німецькою революцією! — він сам собі міцно потиснув руки. — Тільки що був на вокзалі. «Драстуйте, — кажу я німецькому оберлейтенантові, — як поживаєте?» — «Дуже добре, — каже він, — а як ви поживаєте?» — «Теж дуже добре, — кажу я, — надворі листопад, в солом’яному брилику холодно, а я теплого в Москві залишив, тепер не знаю, коли виручу». — «А ви купіть, — каже, — теплу шапку». — «Я, — кажу, — на шапку тисячу марок зібрав, а сьогодні мені за них п’ять карбованців видали». — «Ай-ай-ай», — каже він. «Ай-айай», — кажу я. Так ми з ним поговорили про те, про се, а його солдати на дахи вагонів лізуть. «Виїжджаєте?» — кажу я. «Виїжджаємо», — каже він. «Зовсім?» — кажу я… «Зовсім», — каже він. «Дуже жаль», — кажу я. «Нічого не вдієш», — каже він. «А як це розуміти — нічого не вдієш?» — кажу я. «А так розуміти, — каже він, — що без ніякого розуміння». — «Ай-ай-ай, — кажу я, — а ми надіялися, що у вас цього не буде». А тут солдати на дахах як гримнуть «Яблучко», — я й пішов… Кругом темно, вітер свище, у провулках стріляють, а мені програму починати, я спізнююсь, на серці тяжкий тягар. Я і заспівав.
За кулісою гримнуло піаніно. Конферансьє підскочив, перебив ногами:
Обернувшись спиною до сцени, дивлячись в очі цьому чудному німцеві, Рощин спитав:
— Ви не могли б дати відомостей — в якому районі зараз оперує Махно?
— За нашими останніми зведеннями, Махно почав серйозно натискати на виступаючі австрійські і подекуди німецькі військові частини. Штаб Махна знову тепер у Гуляйполі…
X
На початку листопада Качалінський полк стояв у резерві для поповнення й відпочинку. В ньому після закінчення боїв залишилось не більш як три сотні бійців. Петро Миколайович Мельшин, що одержав несподівано для себе бригаду, говорив у Військраді, і на його пропозицію командиром Качалінського полку був призначений Телєгін, який лежав у госпіталі, заступником — Сапожков, і полковим комісаром — Іван Гора. Батарея Телєгіна увійшла до складу полкової артилерії.
Стояли вогкі дні, що пахли пічним димом і мокрою псятиною. Вогкість капала з потемнілих покрівель, земля розкисла, і бійці, повертаючись з навчання, волокли пуди болота на чоботях. Закінчилось страшне напруження: Донська армія була відкинена далеко за правий берег Дону. Була чутка, що отаман Краснов у Новочеркаську бився головою об стіну, дізнавшись про цей свій другий страшний розгром під Царицином.
Коли кінчався день стройового навчання, політосвіти і ліквідації неписьменності, бійці в сутінках, щулячись від холоду, розбредались по селу: хто до знайомих, хто до нової куми, а ті, у кого не було ні знайомих, ні куми, просто ходили з піснями, або, забравшись у сухе місце, балачками принаджували дівчат. І часто, починаючи з жартів і сміху, кінчали суперечками, часом запеклими, бо душі тоді у всіх були розбурхані.
З десяти моряків телєгінської батареї двоє були тяжко поранені, троє вбиті. Залишилось п’ять чоловік. Розквартирувались моряки на доброму козачому дворі, з якого втік господар. З ними жила й Онися, формально зарахована в нестройову роту. Нарівні з бійцями вона проходила стрій, і стрільбу, і політосвіту. Носила тепер чепурну червоноармійську форму і тільки не хотіла стригти кучерявого гарного волосся. Побачивши стільки страхіть і смертей, вона в цю жовтневу гарячку перейшла, як переходять вбрід по горло, через своє непоправне горе. Зморшки більше не спотворювали її помолоділого, погрубілого обличчя; на тилових харчах щоки у неї налились, стан вирівнявся, хода стала легкою. Вся вона була ніби тільки що вмита. Ночами, коли моряки на всі заставки хропли в натопленій хаті, вона потайки обпирала їх, штопала й латала, часом за цією роботою її заставала сурма горніста, що грала протяжну зорю в сивому світанку.
При полку залишився і Кузьма Кузьмич Нефедов на позаштатній посаді писаря. В найтяжчі дні, шістнадцятого і сімнадцятого, він проявив не то що мужність, а навіть особливу відчайдушність, витягаючи поранених з вогню. Це було відзначено всіма. Не відставав він і надалі, коли залишки Качалінського полку перейшли в контрнаступ, не відстав і за Доном, коли полк був змінений і відведений у тил.
Іван Гора, зустрівши його одного разу коло польової кухні, — змоклого, брудного, худого, збудженого, — підкликав пальцем: