— Що мені з вами робити, Нефедов?.. Ніяк не зрозумію, — що ви за людина?.. Піп-розстрига, і вік ваш немолодий. Чого ви до нас прив’язались?
Кузьма Кузьмич шморгнув, бо з його облупленого носа скочувалися краплини дощу, і рижими веселими очима глянув на комісара:
— Прив’язливий, Іване Степановичу, прив’язуюсь я до людей… Куди я піду, якого мені ще шукати людського товариства? Адже я мислячий…
— Та не в тім річ, слухайте…
— Що ж до полкового пайка (Кузьма Кузьмич показав на повний казанок), — то цей куліш з сальцем я заробив чесно, шкури своєї начебто не шкодував… Штани, чоботи, як бачите, сам роздобув у ворога, на полі бою… Нічого не прошу, нікого не обтяжую. І надалі надіюсь бути корисним… Адже революції тямуща людина потрібна? Потрібна… У вас у полку грамотного писаря нема. А я пишу навіть по-латині і по-грецькому… Та хіба мало на що я можу придатися…
Іван Гора подумав: «Чого ж і справді не використати людину, якщо вона тямуща й хоче працювати…»
— Та от, — сказав, — походження ваше турбує, коли б ви туману не стали напускати…
— Був, був колись спокушений міражами, правди ніде діти, — промовив Кузьма Кузьмич, — поринув був у їх пустиню… Ні, агітації моєї не бійтеся, з богом я посварився…
— Посварилися? — спитав Іван Гора. — Чи так же воно? Ну, гаразд, увечері зайдіть до мене до хати, поговоримо…
Смерком Кузьма Кузьмич з’явився в хату до комісара, який сидів коло вікна в шинелі й кашкеті і читав газету, ворушачи губами. Іван Гора склав газету, встав, запер двері:
— Сідайте. Тут одне діло таке, некрасиве… Ви язика вмієте тримати за зубами? Проте вам же буде гірше, якщо почнете базікати зайве: мені все відомо, навіть кому з бійців що снилося…
Він почав одривати від білого краю газети вузьку смужку, крекчучи, скручував її пальцями, що ледве згиналися:
— Люди впоралися, хліб звезли, з молотьбою трохи запізнилися через воєнні справи. Але народ нам довіряє, це головне, — хоче вірити, що Радянська влада стала міцно… Добре… А скоро ж — покрова…
Іван Гора трохи підвів очі на Кузьму Кузьмича, великий ніс його збентежено потягнув ніздрею.
— Скоро покрова… Забобони в народі ще живуть… Декретом їх за один день не скасуєш… Потрібна, так би мовити, тривала… Ну, гаразд… А дівки ходять незадоволені, ждуть покрови, а сватів ніхто не присилає. Вчора був у селі Спаському. Жінки спинили мою бричку, і давай плакати, і лають, і сміються… Настрій цілком радянський, але от не дає їм спокою ця покрова. Село багате, хліба багато, хлібної розверстки у них ще не було… Підійти до них треба розумно, щоб свідомо дали хліб… Але як там проагітуєш, коли жінки висмикнули у мене віжки і кричать: дай їм попа… Я їх соромити: «Мало ви, — кажу, — надивились, як ваші попи генералові Мамонтову кадилами махали…» — «Так то ж, — кажуть, — були білі попи, ми їх самі з села повиганяли, а ти дай нам червоного попа… Нам треба весілля справляти, у нас дівки засиділись, та в нас, — кажуть, — ще півтори сотні дітей по колисках кричать нехрещені…» Тьху ти, знаєш, навіть голова в мене болить другий день… Так мене збентежили ці жінки… Не можу ж я їм попа ставити? А питання треба вирішувати. Вони подумають, подумають, та й пошлють у Новочеркаськ за старим попом… Значить — конфлікт… Ти, Кузьмо Кузьмичу, в цих ділах тямущий. Виручи мене. Візьми бричку, поїдь на село, поговори з жінками… Тільки щоб я нічого не знав. А дівок цих я бачив, страх: кам’яні. — Іван Гора показав собі на груди. — Діло ж воно людське… Поїдеш?
— З охотою, — відповів Кузьма Кузьмич, трясучи обличчям і складаючи губи трубочкою.
— Нудно ти говориш, Шаригін, така мозкова сухота, прямо хоч утікай від тебе світ за очі…
Латугін узяв кашкета, надів його криво — козирком на вухо — і ворухнувся на лаві, але не встав, а, підкотивши очі, глянув на Онисю.
Вона сиділа, нахмурена від уваги, пильно дивлячись, як завжди під час навчання, на один який-небудь предмет, скажімо, на цвях у стіні. Непривчений мозок ледве вбирав у себе абстрактні ідеї, — вони, наче слова чужої мови, лише часточками, іскорками проникали до її живих відчуттів. Слово «соціалізм» викликало в ній уявлення чогось сухо шурхотливого, як червона стрічка, що чіплялася ворсом за шершаві руки. Ця стрічка їй снилася. «Імперіалізм» був схожий на царя Навуходоносора з лубочної картинки, закапаної мухами, — з короною, в мантії, пофарбованій мазком карміну, — цар упустив скіпетр і державу, побачивши руку, яка писала на стіні: мене, текел, фарес…