Раз у раз вдиралась груба істота, що тхнула міцним потом, а головне — тютюном:
— Ну, як пульс?
Ніжна істота ледве чутно шелестіла у відповідь. А груба гуділа бадьоро:
— Прекрасно! Чолов’яга дужий… Головне, стежте: абсолютний спокій, ніяких зовнішніх подразнень…
Іван Ілліч в думці повільно вимовляв: «Сам ти зовнішній подразник… Іди собі, не гуди… А ти, дбайлива, нахились, поправ що-небудь, а ще краще — погладь руку… От бачиш, подумав — і зрозуміла. Що це за доглядачка, де вони таку хорошу знайшли?»
Говорити йому було заборонено, але думати заборонити не можна. Багато років не було з ним такої нагоди, щоб залишитися — без гризот і турбот — на самоті з самим собою. Це була велика нагорода за всі тяжкі роки чесної служби. Нечесного він не зробив нічого, і срвість його спокійно дрімала, як димчастий кіт у непогожий день. Думки його блукали по якомусь напівреальному світу. Найчастіше згадувалось літнє північне сонце, яке бувало в Петербурзі, коли в холоднуватий день воно ллє світло на синюватий асфальт тротуару, по якому мете вітрець… Скільки думано, скільки було прожито в Петербурзі… І от, перед його закритими повіками випливає віконце дерев’яного будинку, сонце неяскраво світить на пухирчасті шибки, за ними ввижається йому… Але спогад згасав і відпливав, залишалась тільки любовна туга від його дотику.
Невідв’язно в пам’яті повторювались давно забуті слоЬа пісеньки, — чув він її, точно не згадати, мабуть, у Новому Селі, що за річкою Крестовкою, на дачі. В голубуватому півсвітлі ночі лінива худа циганка співала стиха, перебираючи струни: «Підете ви праворуч і ліворуч — скрізь пітьма, блукатимете довго в домі, та дарма, бо хоч нарешті вдасться двері вам знайти, проте ніяк не дійдете ви до мети…»
Співала їм, мужчинам, що сиділи мовчки на стільцях перед нею, про вічну нудьгу, без неї і життя не життя, шукай, шукай дверей, — чи не там? «Ех, ви, дурні, з похмілля! Кого ви шукаєте? Йдете довгою вулицею на захід північного сонця, під ногами вітрець жене куряву, шукаєте, — де ж те віконце з пухирчастими шибками? Чи не за ним, бува, сидить на підвіконнику наймиліша в світі, в ситцевому платтячку, піднявши коліна, — читає книжку, а в книжці написано про тебе, котрий іде, шукає. Все це дурниці, — шукаєте ви самих себе…»
В тиші й темряві, під цокання годинника, Іван Ілліч напівдрімав, напівмарив: разом з поверненням до життя в ньому прокидалася любов до себе, глибоко захована, принципово ним осуджувана. В цьому напівфантастичному світі він ніби збирав свої спогади, найдобріші, найневинніші, найлюбовніші, — те, що людина за своє життя розгублює по дорозі, і часто — безповоротно. Любов до себе входила в нього, як здоров’я. Він уже їв з апетитом і нишком, щоб сестра не бачила, міцно потягався.
Одного разу, добре виспавшись, наївшись гречаної каші, зручно вмостившись на подушці, він несподівано голосно сказав:
— Сестрице, можна побалакати з вами трошки, про дрібниці…
Вона швидко нахилилась до нього.
— Тсс, — прошепотіла злякано і долонею стиснула йому губи. — Тсс! — А коли відняла руку, він знову — вже навмисне голосно:
— Тоді ви що-небудь розкажіть… От, у вас рука приємна, маленька. Скільки вам років? Як вас звуть?
Вона кілька разів коротко зітхнула, чи то схлипуючи, чи то задихаючись… Чудна якась була. А він їй хотів сказати ось що: «Я прокинувся, і раптом мені спало на думку… Якщо людина сама себе не любить, тоді вона нікого не може любити, — на що вона тоді здатна? Наприклад, безстидники, падлюки — вони себе не люблять..» Сплять вони погано, все у них свербить, вся шкіра свербить, то злість до горла підкочується, то страх обпече… Людина повинна себе любити і любити в собі таке, що може любити в ній інша людина… І особливо — жінка, кохана жінка…»
Але Іван Ілліч нічого цього не сказав; сестра вийшла з кімнати і незабаром повернулася з лікарем, ворогом зовнішніх подразників, і він якнайнахабніше почав гудіти:
— Що ж це, голубе, бешкетуєте? Ні, ні… Кілька слів, найнеобхідніших, ще дозволяю… Мені вас треба віддати в полк у найкращій формі. І ваш обов’язок, голубе мій, якнайшвидше стати повноцінною людиною… Дайте-но йому снотворного, сестро…
— Стій, чоловіче добрий, я тут вилізу, в село я пішки увійду, — сказав Кузьма Кузьмич.
— Чого ж пішки?
— Ти вже мене не вчи. Увійду як прочанин, зрозуміло тобі?
— Діло твоє… — Латугін спинив ситого артилерійського коня на розбитому шляху коло греблі з кривими вербами, з яких уже облетіло листя. Село Спаське було по той бік плоского ставу. Близько до берега підходили токи з ожередами свіжої соломи. На очеретяних покрівлях, що низько й тепло прикривали мазані хати, з коминів курів димок.