— Самогон гонять усім селом, — сказав Латугін і, глибоко зітхнувши, почав дивитись на гусей. Гладкі білі поважні птиці йшли греблею. Передній гусак, побачивши тачанку, що стояла з двома людьми, осудливо сцинився, і за ним спинилося півсотні гусей. Вони погелготали між собою, радячись, і перевальцем, сповзаючи на животах, спустилися з укосу греблі на воду і попливли, ніби гнані легким вітром, по темній воді до болітця.
— В такому гусаку фунтів з п’ятнадцять, у падлюці, — сказав Латугін. — Варити його треба, ух, матінко рідна!..
— Ти, чоловіче добрий, їдь собі. — Кузьма Кузьмич поквапливо став тикати йому руку. — І скажи комісарові, що мені тут треба обдивитися, те та се, покрутитися. А вже тоді, отак через тиждень, — приходьте з продзагоном. Все буде полюбовно.
— Розіп’єшся ти тут вкрай, Кузьмо.
— Я, чоловіче добрий, його і в рот не беру. Ну, завертай, завертай, а то нас ще побачать…
Латугін обернув тачанку, сердито вдарив хворостиною крижистого коня і покотив не обертаючись. А Кузьма Кузьмич пішов через греблю на село. Стара, аж зелена бекеша його, колись перероблена з попівської шуби, була підперезана ситцевою хустинкою, за спиною — червоноармійська полотняна торба, на голові — солдатська висока шапка часів недоброї пам’яті імперіалістичної війни. Словом, вигляд у нього був підходящий.
Нудно в селі пізньої осені. З вишень і яблунь облетіло листя, і воно лежить, мокре від нічного інею, на розкопаних грядках, звідки повитягали овочі. Замість соняшників, що приваблюють сонце в маленькі віконця хат, стримлять лише гнилі штурпаки. Болото всюди — до самого порога. Злинялі віконниці скриплять і грюкають від холодного вітру, і не хочеться виглянути у віконце, звідти побачиш хіба тільки ворону на тину, яка похмуро дожидає, коли хазяйка викине на подвір’я що-небудь їстівне.
«Живуть не розбуджені, крекчуть та чухаються. Пристрасті дрімають, бажання без фантазії… А кожен же створений в образ і подобу якого-небудь Арістотеля або Пушкіна. Ті самі у вас двоє очей, щоб бачити чудеса землі, до яких не можна звикнути… Та сама у кожного на плечах голова — найдивніше з усіх чудес… (Кузьма Кузьмич навіть тріпнув високою шапкою). Якщо її порівняти з всесвітом, то голови й нема зовсім. А з другого боку, весь всесвіт у цій голові, — вона, голова, в такі таємниці проникає, куди біблійний бог і носа не потикав… То чого ж це з вікон на ворон дивитись?»
Приблизно так міркуючи, прицмокуючи від задоволення, Кузьма Кузьмич ішов повз низенькі тини й хати, придавлені очеретяними покрівлями. Йому зустрілась дівчина в чоботях, у некритому короткому кожушку, — несла на коромислі повні відра. Широка, ставна, непривітна.
— Надією зовуть, мабуть? Не помилився? Здрастуйте.
Дівчина спинилася, повільно обернула до нього широке обличчя:
— Ну, Надією. А ви звідки знаєте?
— Духовидець.
— У нас такі тепер перевелися. Ідіть своєю дорогою.
— Ну, прогнали мене, — сказав Кузьма Кузьмич, — пішов я знову в степ, — лічити могили. Ех, далека дорога — йти самотою Боже мій, яка далечінь!..
Дівчина скривила губи. Вона ступила була, щоб відійти, але знову зупинилась, підозріло дивлячись на неймовірно хитре, усміхнене обличчя цього чоловіка. Кузьма Кузьмич розвів перед нею руками:
— Спати захочу — в копиці висплюся, їсти захочу — вкраду що-небудь… Не це мені потрібно, хороша моя… Пророки по гострому камінні босоніж ходили, пророкували. Святителі на стовпах стояли, акридами живились… А знаєш — що таке акриди? Коники… Через що терпіли? Ану скажи… Задумалась… — Він підступив до неї, витягнув губи. — Людину любили… Кожна людина — чудо, а ти, Надіє, чудо подвійне… А що бачу: пшенички ви намолотили, самогону нагнали, по подвір’ях смаленою свининою пахне… Всього у вас доволі… А от невесело… Світла у вас немає…
— Ти гас, чи що, продаєш? — вже невпевнено спитала дівчина, обдивляючись.
— Нічого не продаю і милостині не прошу. Прийшов я до вас веселитися і вас веселити.
Дівчина помовчала, знову глянула на нього довгими очима, сірими, як хмара. Присівши, поставила відра, поклала на них коромисло:
— У нас на селі невесело, нас не розвеселиш… А чим ти маєш веселити?
— Значить, знаю спосіб, коли говорю… Я піп-розстрига…
Дівчина розкрила рота, такого свіжого, з такими рівними білими зубами, що Кузьма Кузьмич затупотів від задоволення. І непривітність у неї, як вітром, звіяло з обличчя.