— Ой, — сказала вона, поклавши руки під груди, на яких не сходився кожушок, — ой, — повторила вона, переступивши широкими стегнами, — то ходімо ж до хати… Батько з вами поговорить, у нього ключі від церкви…
— Ні, — сказав Кузьма Кузьмич, — не піду… Ви до мене прийдіть… Отак-то, чорноброва…
Підморгнув, весело здвигнув плечима й пішов вулицею, поглядаючи, де гіршеньке подвір’я.
Настав день, коли Іванові Іллічу зняли пов’язку з очей. Сталося це в сутінки. За дверима сестра щось злякано шепотіла лікареві… «Дурниці, — повторював він, — чоловік не орхідея, — робіть, як я сказав…» Сестра повернулася до ліжка, нахилилась так, що тонке волосся її залоскотало ніс Іванові Іллічу, зняла пов’язку, і перший раз, замість шелесту і шепоту, він почув її голос — кволий і уривчастий:
— Хворий, лежіть спокійно, звикайте до світла…
Трохи з острахом він розплющив очі після довгої, довгої темряви. Все було неясне. В кімнатку проникало напівсвітло, — на вікні з одного кутка була підгорнута ковдра, якою воно було запнуте. В ногах ліжка сиділа коло столика сестра, — обличчя її він не міг розглянути, — вона низько схилилася й робила щось з марлевим бинтом.
Іван Ілліч лежав і усміхався. Над головою — похила стеля, там, звичайно, драбина на горище, а це — те саме пухирчасте віконце. Кращого місця не знайти… І зараз же, наче віддираючи свіжу пліву на рані, поповз спогад про інше місце, димне, гуркітливе, покопирсане, коли перед ним блиснув сліпучо-жовтий розрив… «Не треба, не хочу», — Іван Ілліч одігнав спогад, що мало не почав скручувати йому мозок… Знову стало чути, як цокає годинник, м’яко і без болю відриваючи рівні проміжки життя…
— Сестро, — покликав Іван Ілліч, — я погано вас бачу.
Вона затрясла головою. Бинт покотився з її колін, розмотався, вона знову взялася його скручувати. У неї були легкі рухи, — мабуть, зовсім ще молоденька… І вже яка досвідчена! Хоч як силкувався Іван Ілліч придивитися до неї, сутінки згущалися, тепер тільки невиразно розрізняв її полотняний халат і косинку, що закривала плечі, як у сфінкса.
«Зрозуміло, зрозуміло… Бідолашна, мабуть, спотворена віспою, або вже якась дуже негарна. Почуває, звичайно, який я їй вдячний. — Іван Ілліч зітхнув. — А скільки таких, — ніжних і відданих, — друзів на життя і смерть.
І розумненька, мабуть, — негарні всі розумні… Ото з ними й треба одружуватись, ото їх і любити… А чоловіки готові шкуру з себе здерти — аби тільки в них на подушці лежала гарненька голівка з віями, як у ляльки, аби сюсюкала всяку нісенітницю й банальність… Даша інша річ, не за красу її полюбив… — Іван Ілліч заплющив очі, поклав кулак під щоку. — Брешеш, брешеш… За особливу красу полюбив… А от вона й не захотіла…»
Сестра тихенько встала, думаючи, що він заснув, пішла і довго не поверталась. Потім ледве чутно рипнули двері. З’явилось жовте, неяскраве світло. Іван Ілліч, не ворушачись, трошечки відкрив повіки. Він побачив, що увійшла Даша в білому халаті й косинці. Вона несла маленьку бляшану лампу, прикриваючи вогонь просвічуючою рожевою долонею. Іван Ілліч не здивувався, побачивши Дашу, — тільки він не повірив, що це Даша.
Вона поставила лампу на стіл, прикрутила гнота, сіла й почала дивитись на Івана Ілліча. Лице у неї було худеньке, як у дівчинки, що перехворіла на тиф. В кутку трохи припухлого рота — зморшка. Освітлена одна щока й око, спокійне й величезне, з цяточкою лампового вогника в зіниці. Умощуючись сидіти довго, вона сперлася ліктем на коліно й опустила підборіддя на кулачок. Так сидіти уміла тільки одна Даша.
… Того вечора в Петербурзі вона прийшла на «Центральну станцію для боротьби з побутом», — на квартиру Телєгіна, там він побачив її вперше, вона здалася йому прекрасною, як весна. Щоки її палали, їй було тепло в сукняному чорному платті. Кімната, де на дошках, покладених на колоди, сиділи поети, учасники «прекрасних брюзнірств», наповнилась ніжним запахом духів. Слухаючи заумні віршики, вона опустила підборіддя на кулачок і мізинцем торкала трохи припухлі, капризні губи… Стілець, на якому вона сиділа, він одніс потім до себе в кабінет…
Усе це спалахнуло в пам’яті між двома ударами серця. Все гучніше воно стукало у Івана Ілліча, як сторож опівночі: прокинься! Але ця жінка на табуреті — в ногах ліжка — не могла ж бути Дашею! Не ворушачись, він жадібно дивився на неї крізь щілинки повік… Мабуть, вона помітила це і вся подалась наперед…
— Сестро, — покликав він, — сестро!..