Комісар обіцяв царицинським товаришам допомогу. Повернувшись у полк, він почав підбирати людей у загін, спочатку поговоривши з ними. В село Спаське призначив їхати Латугіна, Байкова і Задуйвітра; викликав їх до себе в хату, де раніш було голо й нетоплено, а тепер, коли повернулася з госпіталю Горпина, підлога була заметена, коло порога лежала рогожа, на столі — вишиваний рушник, і пахло вже не кислою махрою, а печеним хлібом; попросив товаришів добре витерти ноги.
— Сідайте. Що скажете доброго?
— Ти що скажеш? — відповів Латугін.
— Та от чув, нібито наші хлопці неохоче їдуть по хліб.
— І при чому тут — охота, неохота? Треба — поїхали. Тобі ще — щоб з охотою!
— Та діло це дуже делікатне.
Іван Гора, сидячи спиною до вікна, звернувся до Заду йвітра, що похмуро стукотів нігтями по столі:
— Ти, хлібороб, що ти про ці справи думаєш?
— Тобі скільки пшениці треба взяти в Спаському?
— Багатенько. З ста шістдесяти двох дворів — чотири з половиною тисячі пудів зерна, за класовою розверсткою, звісно…
— Стільки навряд чи дадуть.
— За тим вас і посилаю, щоб дали. Посилаю без зброї, товариші.
— Вона й ні до чого, — пробурчав Латугін.
— Без неї запальніше будеш доводити, — сказав Байков, підморгнувши. — Не до ворогів їдемо, — до своїх.
— І до своїх, і до ворогів, — суворо сказав Іван Гора.
— Слухай, комісаре, — сказав Задуйвітер, — я не задкую, май це на увазі. Але не наше все-таки це діло — в чужі комори лазити. Противно.
— А ти як думаєш, Латугін?
— Не лізь ти до мене в душу, Іване… Привеземо тобі хліб, і — край.
— А ти, Байков?
— А я помор, я людина артільна.
— Товариші, ось для чого я вас покликав, — Іван Гора поклав великі руки на стіл і почав говорити тихим голосом, як батько з синами. — Хлібна монополія — це станова жила революції. Скасуй зараз монополію, — хоч би скільки ми поту і крові своєї проливали, — хазяїном таки буде куркуль. Не колишній крамар, з відерним самоваром, але — підкований, у семи лугах виварений, гартований…
— Та який — куркуль, куркуль? — крикнув Задуйвітер. — Поясни ти мені. У мене в хазяйстві дві корови. Хто я?
— Не в коровах річ, а чия буде влада? Сільський куркулик день і ніч про це думає. Він і наймита відпустив, він і корову зарізав, і землі восени не орав, і на мітингах кричить, голосує за Ради. Він міцненький, як блоха.
— Добре, Іване… Я додому повернувся, купив ще корову або пару волів. Тоді як?
— А ти волею чи неволею пішов у Червону Армію?
— Ну, волею, — погодився Задуйвітер.
— Тоді волів не купиш…
— Чому? Не знаю — чому б мені не купити волів.
— Інтерес у тебе повинен бути ширший. Не задля цієї ж пари волів ти взяв гвинтівку…
— Та купить він волів, — сказав Латугін, — чого ти його мучиш. Говори далі.
Іван Гора хитнув головою, усміхаючись:
— Не буду сперечатись, а хочеться в людину вірити… Ну, гаразд… Яке ж завдання у цього класу? Завдання у куркуля — перехопити хлібну торгівлю. Революція йому розкрила очі, йому вже тепер не сільська крамничка, не шинок сниться, — сняться йому елеватори та пароплави. Якщо він революцію осідлає, попрацюєш ти на нього, Задуйвітер, до кривавого поту, і твої воли будуть його волами. Він і монополію думає повернути на свою вигоду. Був такий випадок: приїжджаємо ми в село з продзагоном, хоч як б’ємося, все дарма: ворожнеча, ніякі слова не впливають. Їхній кровопивець, Бабулін, — в поганенькому кожушку, в дірявих валянках, лагідний, смирний, тільки все борідку кусає… Що, думаю, таке? Ми в комори до нього, — там ні зернини. Звісно, покопали, — нічого нема. На оборі — паршивенька конячина та дві коров’ячі шкури під стріхою. Що ж він зробив? Узнав, сучий кіт, що ми приїдемо, пішов по мужичках: «Ох та ой, царські справники вас так не мучили, як мучить Радянська влада. Мені, — каже, — однаково, я до дочки в місто переберусь, дочка моя — за головою виконкому, а ви — вже не знаю — як цей рік переживете. Більшовики все беруть і солому у вас з стріх заберуть для Червоної Армії… Бог любить милостивих, — ідіть, браття, до мене в комори, беріть хліб до останнього зерна, живі будемо — поквитаємось…» Розписочки все-таки він з них узяв, але — добродійник… Нам він нічого не дав, а зерно своє з селян поверне вдвічі. Він малий, та він — скрізь, його багато. Справитися з ним не легко. Він тисячу років сидить коло селянського рота, він знає — кого за яку нитку потягнути. Отак, хлопці, хлібна монополія — капітальна, далекосяжна справа. Важка, — правильно. А хіба що легко робиться? Цілину орати завжди важко. Легко тільки на балалайці грати… Якщо селянин цей великої політики не розуміє, — винен насамперед ти. Заходиш ти на заможне подвір’я, говориш хазяїнові: «Одімкни комору». Кожне зерно в ній, як сльоза. Але кожне зерно —¦ святе, для святої справи.