— А де ключі від сільради?
— У голови ж…
— А де голова?
— Там же гуляє…
Латугін, Байков і Задуйвітер вилізли з тачанки й не знали — що їм робити. Чоловік, у якого вони питали, десь пішов. Вони довго дивились, як він сновигав по вулиці, ніби земля під ним сама лізла вгору і западалась прірвою. Вони сіли на ганку сільради, скрутили цигарки й закурили. Холодний вітер гнав хмари і дув їм в обличчя; посипались, як з решета, колючі крупи і зразу забили снігом колії на чорній дорозі; стало ще сумніше.
— Послухаєш комісара, аж рука до клинка проситься, — сказав Задуйвітер. — А на ділі — село як село. Де вони, ці самі вороги? Чуєш, як гарно витинають!
Дворів через десять звідси видно було невелику юрбу, — мабуть, тих, кого не просили до хати, або просто не вмістилися там. Звідти линули широкі, на весь розмах гулящих рук, звуки гармонії і тупіт ніг.
— Ти тільки кісточки хочеш замочити, а поринати треба до дна, дорогий товаришу, — сказав Латугін. — Революція потребує поглиблення, — про це говорив комісар.
— Поглиблювати, поглиблювати! Доки ж поглиблювати? Розвернемо все, а жити треба. Хліб сіяти треба, дітей родити треба. Це ж коли?
— А чорт його знає, коли, не мене питай.
Латугін був злий, кусав соломинку. Задуйвітер, наморщивши лоба, думав, не відриваючись, не збиваючись, — по-мужицькому, — про вчорашні слова комісара. Байков сказав:
— Так у нас діло не зрушиться з місця, хлопці! Піти, чи що, за головою?
Він підвівся. Латугін — до нього:
— Не підеш.
— Тобто як це? Чому?
— Не цікаво пояснювати тобі причину.
Тоді Задуйвітер — рішуче:
— Іти, то вже всім разом. Пішли за головою.
— Не піду.
— Повинен скоритися.
— Годі тобі, Латугін, — примирливо сказав Байков, — та ми до стола й не цідійдемо, та ми й краплі не вип’ємо, ми голову в сіни викличемо.
Вони пішли шукати голову. Степан Петрович Недоїжкаші кріпився два дні, на третій почав думати, що село від нього може відірватися. Він зіскріб грязь з дерев’янки, надів чорні штани на випуск, закрутив вуса і поважно пішов в обхід по селу.
«Ну, слава богу… Степане Петровичу, просимо…» Хазяїн обнімав його, другий міцно ляпав по руці: «Голові — перше місце!». Садовили його на покуття. Сваха підносила густо соленої каші на блюдечку, щоб він відкупився, і він відкуповувався карбованцем (багато не давав), приймав повний стаканчик, закусював в’яленою рибкою. Він помилився, думаючи, що на третій день гулянка вже кінчається. На третій день тільки й починалося широке гуляння, танці, пісні, обійми, щирі розмови, сварки, замирення.
Ох, і міцний був народ! Чого тільки не витерпіли за ці роки: і царські мобілізації, коли, вже наприкінці, почали брати п’ятдесятичотирьохлітніх і коло землі робити довелося самим жінкам; десь там на півночі жінка і справляється з однокінною сохою, — в цих місцях орали чорнозем важким плугом, двома, а то й трьома парами волів; жінки досі згадували ту осінь. Багато народу померло від іспанки. Село горіло два рази. Не встигли чоловіки повернутися з світової війни, — почались красновські мобілізації, тяжкі побори і постої козачих сотень. Козаки — відомо — легкі на руку. Здається вже — такий свій, кум хороший, а сів козак у сідло, і він уже — козак не козак, якщо, проїхавши вулицею, не наштрикне на піку поросяти, що біжить повз нього. Все це лишилося позаду. Тепер влада була своя, недоїмки скасовані, земельки прибавлено, — народ хотів погуляти, ні про що не думаючи.
Степан Петрович, посидівши в одному місці саме стільки, щоб не образити хазяїв, ішов у другу хату, де гуляли. Заводив на покутті розумну мову з тестем і тещею, з свекром і свекрухою про громадянську війну, що кипіла тепер на півночі Дону, під Воронежем і Камишином, де Краснов шарпав Восьму і Дев’яту армії: «… так що, свекре дорогий, тестю дорогий і свати дорогі, дрімати нам не можна, — коли б чогось не продрімати! — а треба нам допомагати Радянській владі…» Говорив про домашні справи, і про те і про се, і хазяї тільки дивувалися, як воно все Степанові Петровичу відомо: у кого що лежить у коморі, і стоїть у хліві, і в кого що приховано.