Як спалене війною місто, — купи попелу та обгорілі комини, — таким здавалось їй усе життя. Любимі померли, дорогі пропали без вісті. Недавно Мотрона одержала листа від чоловіка, Семена, з Самари, де він повідомляв, між іншим, що заходив на вказану адресу на колишню Дворянську вулицю, — ніякого там лікаря Булавіна нема, ніхто не знає, куди він подівся з дочкою. У Каті залишилось тільки двоє людей, які жаліли й любили її, як приблудне кошеня, — Олексій і Мотрона. Хіба могла вона в чому-небудь відмовити їм? їй, що пережила такі довгі роки, довгі й наповнені, як століття, давно б треба було стати бабусею із згаслими від сліз очима. Але щоки її лише рум’янив холодний вітер, і під овечим кожухом їй було тепло, як у юності. Це відчуття нев’янучої молодості було їй навіть прикре, — адже душа була стара? Чи й це теж не так?
Мотрона не раз починала розмову з Катею про те, що «бог уже зв’язав її з ними, один бог і розв’яже». Олексій ні разу не спонукав її до таких розмов. Але було кілька випадків, коли він жорстоко рискував, виручаючи Катю з прямої біди: чинив, як мужчина задля жінки, яку береже для себе. Катя не могла б йому відмовити, — не знайшла б слів, які справдили б її невдячність. Але їй хотілося, щоб цього якнайдовше не траплялось. Олексій Іванович був привабливий — грубуватим прямодушним обличчям, завжди ніби освітленим сонцем; незворушний і дужий, з негнучкою спиною і широкими грудьми, з густою шапкою волосся; сміливий і розважний у хвилини небезпеки, лагідно-насмішкуватий і добрий з Катею. Але коли Катя думала про те, що настане день, коли треба стати близькою йому, — вона заплющувала очі, і все тіло її терпло, наче бажало заритися в сіно на возі.
Одного разу в обід звернули з дороги до річечки, що розлилася в цьому місці в невелику заводь, з залишками паль водяного млина і полеглим очеретом. Мотрона пішла по дрова для багаття, Катя — до річки — мити казанок. Трохи згодом туди прийшов Олексій. Кинув на траву шапку й рукавиці, присів коло води, біля Каті, обмив обличчя й витерся полою кожушка…
— Руки застудите…
Катя поставила на траву казанок, підвелася з колін, — руки у неї заклякли, аж зашпори зайшли, вона стріпнула з них краплі води і теж почала витирати їх об вовну кожуха.
— Руки вам, мабуть, цілували в колишній час, — сказав він напружено, недобре, вичікуючи.
Вона ясно глянула на нього, ніби питаючи, — що з ним сталося? Катя ніколи не знала сили своєї краси, простодушно вважала себе гарненькою, іноді дуже гарненькою, любила подобатись, як пташка, тріпочучи пір’ячком (коли на сивій росі почне виблискувати рожевувате сонце, підводячись між стовбурами). Але те, що було її красою, що, як оце зараз, примусило Олексія Івановича одвести очі з сухим блиском, — залишалось їй невідомим.
— Кажу — руки змастіть, у мене на возі є соняшникова олія в пляшечці, а то порепаються…
Під шорстко-кучерявими вусиками на свіжих губах його була колишня усмішка. Катя зітхнула полегшено, хоч і не зовсім зрозуміла, як близько на цей раз було те, чого вона так не хотіла. Чи то від дрімоти в сіні, на хиткому возі, чи від степового спокою, Олексій, — як тільки Мотрона пішла по дрова, — почав пильно дивитись на Катю, що присіла коло води. І він пішов туди, як хлопчина, який зачув раптом стукіт праника на кладці, де яка-небудь сусідська Пріська, підіткнувши спідницю, жадано біліючи литками, пере сорочки, і він потайки пробирається до неї через лопухи і кропиву, жадібно втягаючи ніздрями всі запахи, які несподівано стали запаморочливими. Але тут Олексій Іванович не то що злякався, — злякати його було не легко, — Катя поглядом спокійних прекрасних очей сказала: так не гаразд, так не годиться.
Він володів собою і не в таких пустих пригодах, проте руки його тремтіли, як після спроби підняти жорно. Він узяв з трави казанок:
— Що ж, ходімо кашу варити. — Вони пішли до возів. — Катерино Дмитрівно, ви два рази були замужем, чому дітей нема?
— Такий час був, Олексію Івановичу… Перший чоловік не виявляв бажання, а я дурна була.
— ¦ Покійний Вадим Петрович теж не хотів?
Катя нахмурила брови, одвернулась, промовчала.
— Давно хочу спитати… Практика у вас велика… Як у вас ці солодкі діла починались?.. Що ж, чоловіки, женихи тобто, ручки вам цілували? Балачки всякі наздогад? Так, чи що? Як це воно у панів робилось?