Підійшли до возів. Олексій з усієї сили пожбурив на землю збрую, що лежала на возі, взяв з-під неї дугу і, підперши нею голоблю, на кінці почав підв’язувати казанок…
— Ви з панського верха прийшли, а я — з мужицької печі… От, зустрілися на вузькій доріжці. Вам назад вороття нема, амінь. Чого ще не розвалили — до решти скоро розвалимо… Іти вам нікуди, окрім нового хазяїна…
— Олексію Івановичу, чим я вас образила?
— А нічим… Я вас хочу образити, та слів мені бракує. Мужик… Дурень… Ох, і дурень же я, мать твою…
Бачу, бачу, — ви тільки й ждете — кудись чкурнути… За кордон — найкраще місце для вас…
— Як вам не соромнр, Олексію Івановичу, хіба я щокебудь зробила, — так мене обвинувачувати… Я зобов’язана вам всім життям і ніколи цього не забуду…
— Забудете… Ви бачили, як Мотрона людей боїться? Я теж людям не вірю. З чотирнадцятого року в крові купаюсь. Людина тепер стала звіром. Може, вона ним і раніш була, та ми не знали. Кожен з-під кожного — тільки й чатує — днище вибити… І я — звір, не бачите, чи що, ех ви, пташка сизокрила… А я хочу, щоб діти мої в кам’яному будинку жили, по-французьки краще за вас говорили: пардон, мерсі…
Підійшла Мотрона з оберемком хворосту і трісок, кинула їх під казанок, що висів на кінці голоблі, і уважно глянула на Олексія і на Катю.
— Даремно її, Олексію, кривдиш, — сказала вона тихо. — Коні напував?
Олексій обернувся й пішов до коней. Мотрона почала підкладати тріски під казанок:
— Любить він тебе. Скільки я йому дівок не сватала, не хоче… Не знаю вже, як воно у вас вийде, — трудно вам обом…
Мотрона ждала, що Катя скаже що-небудь. Катя мовчки дістала крупи, сало, розстелила на землі рядно, почала різати хліб.
— Чого ж ти мовчиш?
Катя, нарізуючи скибки хліба, нижче схилила голову, по щоках її текли сльози.
Родючі степи Катеринославщини, що йдуть схилом до Чорного й Азовського морів, були новим краєм. Це було те Дике поле, де колись у давнину проносились на кудлатих конячках, по плечі в траві, скіфи, низенькі, гладкі й довговолосі; пробирались під надійною охороною грецькі купці — з Ольвії в Танаїс; рухались з чередами рогатої худоби готи, що кочували у величезних возах між двома морями; від північних кордонів Китаю, як ті хмари сарани, вторгались сюди полчища численних племен гуннів, наводячи такий великий жах, що степи ці безлюділи на багато століть; розкидали смугасті арамейські шатри хозари, ідучи від Дербента воювати дніпровську Русь; кочували з незліченними табунами коней і верблюдів половці в хорезмських шовкових халатах, доходячи до степового валу Святослава; і пізніше топтали їх легкокінні татарські орди, збираючись для наскоків на Москву.
Людські хвилі пройшли, залишивши тільки могили та подекуди на них кам’яних ідолів з плоскими обличчями й маленькими ручками, складеними на животі. Катеринославські степи почали заселятися хліборобами українцями, росіянами, козачими вихідцями з Дону й Кубані, німецькими колоністами. Новими були в цих степах величезні села й численні хутори, без дідівських звичаїв, без старовинних пісень, без пишних садів і водних угідь. Тут був край пшениці й сірих поміщиків, добре обізнаних з закордонними цінами на хліб. Новим було і Гуляйполе — нудний городок, що розтягнувся вздовж заболоченої і пересихаючої річечки Гайчур.
Від станції до Гуляйполя було сім верст степом. Рощин найняв «фаетон», який довіз його до великого базару, що розкинувся на вигоні. Тут же Вадим Петрович почав торгувати смажену курку в нахабної жінки, що сиділа розчепірившись на возі серед сільського добра, привезеного на продаж. Недотепна тітка гарячилася, то тикала під самий ніс покупцеві свій товар, то хапала у нього з рук, і лаяла його верескливо, і крутилась, озираючись, щоб з воза не потягли чого-небудь. За смажену курку вона заправила п’ять карбованців і зараз же не захотіла віддавати за гроші, а тільки за котушку ниток.
— Та ти візьми у мене гроші, дурна, — сказав їй Рощин, — нитки купиш, он ходять — продають нитки…
— Ніколи мені од воза одходити, сховайте гроші, одійдіть від товару…
Тоді він протовпився до чубатого військового, обвішаного зброєю, який, тиняючись по базару, підкидав на долоні дві котушки ниток. Каламутно подивившись на Рощина, він заворушив опухлими губами:
— Ні. Міняю на спирт.
Так Рощину й не пощастило купити курку. На базарі відбувалась переважно мінова торгівля, звичайнісіньке варварство, де вартість визначалася лише потребою; за дві голки давали порося і ще що-небудь на додачу, а вже за сукняні штани без латок продавець пив кров з покупця. Сотні людей торгувались, кричали, лаялись, крутячись серед безлічі возів; тут же — на табуретці або просто на колесі — примощувались парикмахери з пересувним інвентарем; моментальні фотографи, з ящиком-лабораторією на тринозі, через п’ять хвилин подавали клієнтові вогку фотографію; сліпі скрипалі збирали в гурток слухачів, не гребуючи залазити в кишеню до якого-небудь гави дурня… Всі ці люди в найкоротший час готові були знятися з місця, розбігтися й поховатися, якщо починалася серйозна стрільба, без якої в Гуляйполі не минало жодного базару.