— Третє запитання. Добре, ці кадри ви мобілізували. Діло своє вони зробили. Розкидали все… Заваруха ця повинна ж коли-небудь скінчитися? Повинна. Розбійники, по-нашому — бандити, люди розбещені, працювати вони не можуть… Працювати він не буде, — навіщо? — що легко лежить, те і взяв. Значить, як же тоді? Знову на них повинен хтось працювати? Ні? Грабувати, розоряти — більше нічого. Значить, залишається вам — загнати бандитів у яри і там ухекати? Так, чи що? Дайте мені відповідь на це запитання…
В кімнаті стало тихо, наче співбесідники зосередили всю увагу на піднятому пальці, загнутому нігті Чугая. Леон Чорний устав, — маленький (коли сидів, здавався вищим), невблаганний, як філософська думка.
— Застрель його! — сказав він, обернувшись до Махна, і викинув руку в бік Чугая. — Застрель… Це провокатор…
Махно зараз же відскочив у вільний простір кімнати, до дверей. Чугай поквапливо задряпав нігтями по кришці маузера, що висів у нього під бушлатом. Рощин позадкував від стола, спіткнувся і сів на диванчик. Але зброя не була вийнята: кожен знав, що вийнята зброя повинна стріляти. Очі у Махна світились від напруження. Чугай промовив повчально:
— Некрасиво, папаша… Удаєтесь до дешевих прийомів, це не суперечка… А за провокатора слід би вас ось чим… — Показав такий кулачище, що у Леона Чорного болісно пересмикнулося обличчя. — Беручи до уваги ваші слабенькі груди, не відповідаю… Папаша, з словами треба поводитись акуратніше…
Махно й цього разу не оступився за вчителя. Леон Чорний насупився, наче заховався у віхті бороди, взяв своє пальто, з витертим, колись бобровим коміром, такого ж старенького оксамитного картуза, одягнувся і вийшов, мужньо несучи з собою невдачу.
— Ну, поїхали далі? — сказав Махно, повертаючись до столу і беручись за пляшку. — Товаришу Рощин, піди до чергового, щоб показав тобі вільну койку.
Рощин козирнув і вийшов, вже за дверима чуючи, як Махно говорив Чугаєві:
— Одні — «батько Махно», другі — «батько Махно», ну, а ти що скажеш батькові Махнові?..
XII
Тільки приїхавши додому в село Володимирське, походивши по своєму згарищу, присипаному сніжком, потягнувши ніздрями димок, що тягнув від сусідів, подивившись, як гладкі гуси, що вже вхопили першого льодку, гордо стріпуючи крильми і гелгочучи, біжать підлітаючи по сивому лузі, — Олексій Красильников зрозумів, як йому обридло розбійничати.
Не селянське це діло — гасати в тачанках по степу поміж палаючими хуторами. Селянське діло — поважно думати коло землі та працювати. Земля-матінка, тільки не полінуйся, а вона вже тобі віддячить. Все веселило Олексія Івановича: і господарські думки, від яких він одвик, бувши у Махна, і м’якенький сірий деньок, що рідко сіяв повільні сніжинки, і сільська тиша, і запах рідного диму. Походжуючи, Олексій нема-нема та й піднімав іржавий покрівельний лист, цвях, шматок заліза в окалині, — скидав їх на одну купу. Не нажива, привезена на трьох возах, була йому дорога, було йому дороге те, що, не оглядаючись тепер на кожен карбованець, він будуватиме й заводитиме господарство. Від першого пакола на згарищі до того дня, коли Мотрона викине з печі запашний хліб свого врожаю («Нова піч, скаже, а як добре пече»), до цього дня праці — ні оглянути, ні зміряти. І це веселило Олексія: нічого, селянський піт вирощує…
Розгрібаючи носком чобота попіл, він знайшов сокиру з обгорілим топорищем, довго розглядав її, з усмішкою хитнув головою: «Та сама! З неї тоді все і почалося». Згадалося, як брат Семен, почувши жалібний крик Мотрони, шалено вискочив з хати. Олексій навіщось увігнав сокиру в сінях в обрубок коло самих дверей. Коли б не натрапив на неї очима Семен, — нічого б, може, й не було.
«Ех, Семене, Семене, — і Олексій кинув заіржавлену сокиру на ту саму купу. — Удвох би ми он як гаряче взялись до роботи… Еге ж, брате, я вже нагулявся, годі з мене…»
Він дивився собі під ноги, думаючи. В тому листі, одержаному від Семена ще під Гуляйполем, брат писав такі слова: «Мотроні моїй перекажи, щоб від пустощів якихось там, будь ласка, берегла себе, не треба їй цього, не той час… Уб’ють мене — тоді розв’язана… Час такий, що зуби треба зціпити. Вас тільки уві сні згадую. Скоро мене не ждіть, — громадянській війні і краю не видно…»
Олексій стрепенувся, — а ну її к чорту, далі носа однаково нічого не побачиш. Знову почав дивитись на тихі дими, — то там, то там піднімались вони за тинами, за голими садками, над хатами, обставленими очеретом і соломою. «Люди приготувались тепло прожити зиму. Ну, і добре зробили. Червона Армія не через тиждень, то через два буде тут. Як це так — не видно кінця громадянській війні? Що Семен бреше! Хто ще сюди сунеться? Ех, Семене, Семене… Звичайно, бовтається на міноносці в Каспійському морі, от йому кров очі й заливає…»