Даша була недосвідчена в любовних справах, хоч вони цікавили її більше, ніж було потрібно. Те, що сталося того вечора між нею й Іваном Іллічем, — розчарувало Дашу. Це виявилось не тим, задля чого було написано стільки поем, романів і музики, — цієї заворожуючої сили, що викликала захоплення і сльози, коли, бувало, Даша, одна, в порожній Катиній квартирі, сиділа за чорним «стейнвеєм» і раптом, обірвавши, вставала, засунувши пальці в пальці, і якби все тіло її не було в ці хвилини холоднуватим і прозорим, як скло, — те, що вирувало й кипіло в ній, напевне, задушило б її.
Даша незабаром тоді завагітніла. Вона дуже любила Івана Ілліча, але почала проганяти його від себе. Потім почались страшні місяці,-холод і темрява. петроградської осені, дика пригода на Лебежій канавці, що кінчилася передчасними пологами, смерть дитини і одне бажання — не жити. Потім — розлука.
Тепер усе почалося наново. їх почуття було складніше і глибше за колишню піднесену закоханість, в якій усе здавалось загадками й ребусами, як у барвисто розмальованій чарівній скриньці з невідомими подарунками. Обоє вони багато пережили і нічого ще не встигли передати одне одному. Тепер любов їх, — особливо для Даші, — була повна й відчутна так само, як повітря ранньої зими, коли минулись листопадові бурі і в легкій морозній тиші перший сніг пахне розрізаним кавуном. Іван Ілліч усе знав, усе вмів, на все міг знайти відповідь, розвіяти будь-який сумнів. І розмальована чарівна скринька знову випливала перед Дашею, але в ній уже не свавільні, самодостатні відчуття, не ребуси й загадки, — в ній були подарунки, радощі і прикрощі суворого життя.
Одне їй не зовсім було зрозуміле в Іванові Іллічі і стало навіть засмучувати Дашу, — його стриманість. Щовечора, лягаючи спати, Іван Ілліч робився заклопотаний, — переставав дивитись на Дашу, знімаючи чоботи, кректав на лаві, іноді, вже роззувшись, говорив: «Дашенько, рідна, спи, люба», — і йшов босоніж через холодні сіни в канцелярію; повертався навшпиньках, і обережно, щоб не заскрипіло ліжко, лягав скраю, і зразу засинав, укрившись з головою шинелею.
А вдень він був веселий, життєрадісний, рум’яний, — вибігав і прибігав, цілував Дашу в щоки, в її русу, теплу, милу голову.
— Ще раз здрастуй, командиршо… Ну що — налагоджується у тебе?
Про це він питав по тридцять разів на день. Даші було запропоновано комісаром Іваном Горою налагодити місцевими силами полковий театр.
З переляку Даша відмовилась була: «Господи, та я ж нічого не розумію…» Іван Гора поплескав її по руці:
— Справитесь, голубонько, навчитесь на помилках, — і не такі справи витягали. Аби тільки нам від цієї буденщини відійти. Давайте що-небудь революційне, задушевне, щоб бійців за очі щипало.
Комісар дуже підганяв з театром. Качалінський полк, поповнений і переобмундирований з мізерних запасів царицинського інтендантства, готувався незабаром виступити на фронт. Незважаючи на стомлюючі стройові заняття, на дві години щоденної політосвіти, бійці, поправившись на хуторах, починали жирувати від надміру сил. Був скликаний мітинг.
Сергій Сергійович Сапожков виступив на ньому, після стількох років мовчання діждавшись нагоди розкрити рота, щоб викинути в світ купу ідей, які розпирали його. Він сказав про революційну ломку театру, про знищення всяких меж між сценою і глядачем, про майбутній театр під відкритим небом або в гігантських цирках на п’ятдесят тисяч глядачів, де братимуть участь цілі полки, стрілятимуть гармати, злітатимуть угору повітряні кулі, спадатимуть справжні водопади,' і героїчними персонажами будуть уже не окремі актори, а маси.
— Де ви, майбутні драматурги? — розмахнувшись руками, наче силкуючись злетітй під крокви сарая, запитував Сапожков у червоноармійців, які весело слухали його, хоч і туманні були багато його слів, і занадто швидко він низав їх одне до одного. — Де ви, драматурги нашої незмірної епохи? Нові Шекспіри? Софокли, які зійшли з мармурових постаментів, щоб узяти участь з нами в бенкеті мистецтва, в бенкеті творчості? Хіба була коли-небудь так розкрита перед вами людина? Хіба історія викидала коли-небудь такі розкішні купи ідей?
Само собою, Даша після такого виступу зовсім налякалась. Але відступати було нікуди.