— Чого ти не спиш?
— Знаєш, я про що, Іване, коли ми довго простоїмо на хуторі, кінець кінцем можна зіграти «Розбійників» під відкритим небом і навіть просто в шинелях, не в цьому суть…
— Ну, звичайно, Дашенько.
— Так гаряче у нас пішло — жаль, якщо вони все розгублять…
— Правильно… Я завтра подивлюсь, — може, сарай який-небудь знайдеться. Спи, дитинко…
Він знову вийшов на вулицю і глибоко вдихнув вогкий вітер. Після стількох років нудьги за щастям Іван Ілліч ніяк не міг звикнути до того, що воно було за два кроки в низенькій хаті, на теплій печі під кожухом…
«Не спить, тривожиться… І отже, ні словечка… Тільки зраділа, лапку простягнула… Яка дивна жінка!..»
Те, що вона відшукала його в темряві, і погладила, і притулила долоню до його губів, так схвилювало Івана Ілліча, що й на вітрі обличчя його палало… Невже він все-таки помиляється? «Ні, дорогий мій, ці дурниці — геть… Подруга — так, так, так… Вірна — так, так, так… І тим будь щасливий…»
Він ніколи не міг забути тих темних вечорів у Петрограді, коли, прибігаючи з добутим пиріжком, з цукеркою якою-небудь для Дашеньки, він викликав у неї тільки огиду й жах… Значить, в ньому було таке і нікуди воно не поділося. Але, боже мій, як же він любив цю жінку, як він бажав її!
З темряви підійшов Іван Гора, руки його були глибоко засунуті в кишеню бекеші.
— А якщо вони Сапожкова у нас перехоплять?
— Дуже можливо. Я на світанку висилаю другу розвідку.
— Раніш, набагато раніш треба було все це робити!.. — Іван Гора витягнув руку з кишені і постукав себе кулаком по лобі. — Не справдив довір’я комуніст! Видряпаємось з цієї історії благополучно, — однаково не прощу собі… Я б такого комісара повів он за ту комору: прощавай, товаришу!
— Іване Степановичу, я стільки ж, як і ти, винен, якщо хочеш…
— Ні, ні. Ну, ходімо, давай закуримо…
Цілу ту ніч Сергій Сергійович Сапожков з п’ятьма розвідниками-охотниками кружляв по степу, сподіваючись виявити які-небудь ознаки фронту. Але степ був глухий і непроглядний. Запалювали сірника й орієнтувались по компасу. Негодовані коні потомилися, а той, на якому був нав’ючений кулемет, закульгав і тягнув поводи. Сапожков наказав злізти з коней, розгнуздати, попустити попруги. З засідельних торб дістали пшениці, насипали в шапки, почали годувати коні, поставивши їх спиною до вітру.
— Товаришу командир, я знайшов пояснення, чому ми не могли натрапити на фронт, — сказав Шаригін, як завжди вдумливо добираючи слова. — Фронт сконцентрувався… (Він змерз, губи у нього ледве ворушились). Ми підтягнули фланги в район бою, і козаки сконцентрувалися. Можливий такий факт?
— О козаки, козаки, брехливе й коварне поріддя крокодилів! Пекло і тисяча дияволів! — серйозно промовив Латугін. Троє молодих червоноармійців (мобілізовані на козачих хуторах) пирхнули зо сміху. Шаригін зараз же відповів:
— Не завжди жарт до речі, товаришу Латугін. Нахабство треба придержати в серйозних справах.
Сапожков тихо:
— Годі, хлопці, не сваріться.
Коні бряжчали вудилами, з хрустом жуючи пшеницю.
За спинами у розвідників посвистував вітер у дулах гвинтівок.
— Їж, не дурій, холеро! — крикнув Латугін, коли кінь, висмикнувши голову з шапки, став йому кланятись.
Оце недавно, на хуторі біля колодязя, де зібрались червоноармґйці, Сергій Сергійович Сапожков викликав охочих у розвідку. І першим підійшов до нього Шаригіи: «Я йду з вами», — причому не стримався, додав, хвилюючись: «Не подумайте, товаришу командир, я не з молодецтва вискакую, але, як комсомолець, свідомо, так би мовити…»
Латугін, який привів до колодязя артилерійський запряг і сміявся з червоноармійцями, почув це, побачив червоне, збуджене обличчя Шаригіна: «От, чорт кирпатий, — подумав, — ні, брешеш, не випередиш…» І, здвигнувши плечима, підійшов до Сапожкова:
— Не зайвий буду у вас, Сергію Сергійовичу? Коли так, то побіжу на батарею, відпрошусь.
Цілу дорогу він чіплявся до Шаригіна і смішив червоно армійців. Зараз його назвав нахабою, і командир зробив зауваження. Так! Латугін висипав з шапки в жменю залишки зерна, кинув його в рот:
— Язика треба добути, чого ж без толку по степу кружляти… Тоді будемо знати — де фронт сконцентрувався…
— Правильно, — підтвердив Шаригін, — слушна пропозиція.
— Ну, товариші, по конях!
Сапожков надів шапку, загнуздав коня, крекчучи, підтягнув попруги і скочив у сідло. Перед світанком стало підморожувати, і ніч була вже не така темна. Передранішнє зеленувате світло позначило каламутні краї хмар. Хлопці, наїжившись, тюпачили.