Такі були дальші скрадливі кроки таємгіої зради в надрах Вищої військової ради республіки, що прийняла порочний план головкома до виконання. Помилка, яку, на перший погляд наче трудно було збагнути, зросла через півроку в грізну небезпеку.
Грудневий контрнаступ червоних армій почався. Він відбувався значно далі на схід від Донбасу, де в заводських і шахтарських районах нетерпляче ждали Червону Армію, щоб підняти повстання. Але туди з півдня вдерлася дивізія Май-Маєвського з шомполами й шибеницями. Правий фланг червоного наступу опинився під загрозою. Наступ загальмувався. Всю силу удару знову, вже третій раз з серпня місяця, приймала на себе Десята армія.
Ворог був численніший, краще озброєний і з багатим постачанням. У нього був злобний наступальний порив. Сили були дуже нерівні. Царицин послав на фронт останнє поповнення, все, що міг, — п’ять тисяч робітників. На допомогу прийшла творчість революції.
Французький народ в 1792 році, голодний, роззутий, озброєний саморобними піками, для того щоб перемогтй навчені війська європейської коаліції, придумав ураганний артилерійський вогонь і, всупереч усім військовим статутам, масову атаку піхоти проти знаменитих каре короля Фрідріха.
Російський народ створив нові форми ррганізації кінної бойової частини. Такою була бригада Семена Будьонного, що вийшла з Сальських степів. Не в самій лише хоробрості полягала її сила. Білокозаки теж уміли рубати до сідла. Від обозного бороданя до прапороносця з вусами на чверть будьоннівська бригада була спаяна вірністю і дисципліною. її ескадрони, її взводи формувались з односельців. Бійці, які колись разом ловили метеликів у степу, йшли поруч на конях. Сини, племінники — в строю; батьки, дядьки — на тачанках і в обозі. З того першого дня, коли Семен Будьонний вивів з станиці Платовської загін на три сотні шабель, і по цей день у них не було жодного вйпадку дезертирства… Та й куди б од’— їхав такий боєць? Не до себе ж у станицю або на хутір — на ганьбу й на суд.
За звичаєм, не написаним у статуті, в бригаді було два суди; офіціальний — трибунальський і неофіціальний — товариський. Бійця, який провинився, — чи схибнув у бою, чи не виконав наказу, чи наважилась рука на чуже добро, — судив трибунал. А крім трибуналу, в окремих випадках, бійці самі судили винних. Збиралися де-небудь далі від очей, смерком, і починали свій суд над цією людиною. І траплялося так, що трибунал, беручи до уваги одне та друге, виправдає, а товариський суд розсудить суворіше, і людина пропадала, і не було в кого допитатися про її долю.
За новим, і знову ж таки ні в яких польових статутах не написаним правилом був влаштований бойовий порядок. Ескадрон розвертався для атаки лавою в два ряди. Попереду йшли досвідчені рубаки з важкою рукою, звичайно кавалеристи старої служби, — бували в них такі удари, що ворожий кінь виносив на собі тільки нижню половину хазяйського тулуба. За ними скакали вправні стрільці з наганами й карабінами, кожен охороняючи в бою свого переднього. Передні, під завісою вогню товаришів, сміливо й не оглядаючись, врізувались з клинками в противника, і ще не було випадку, щоб ворожа кіннота, навіть удвоє і втроє сильніша чисельністю, могла витримати таку, злиту з окремих осмислених ланок, зосереджену атаку будьоннівців.
Хутір горів у багатьох місцях. Валував дим серед скупчених покрівель, вибивалося полум’я, викидаючи під низько летючі хмари іскри й віхті палаючої соломи. Голуби, кружляючи, падали у вогонь. По хлівах мукала скотина. Розламавши пліт, вирвався племінний бугай і, ревучи, метався по вулиці. Жінки з дітьми на руках вибігали з палаючих хат, шукаючи — куди їм заховатися. З боку станиці, з-за горбів, била й била козача артилерія.
Десь опівдні звідти показались перші цепи пластунів, рідкими цятками на великому просторі, маючи намір охопити й оточити палаючий хутір і загнати в вогонь Качалінський полк, що сидів у нашвидку викопаних окопах. Вони починалися від кузні — від краю хутора, тяглися по березі ставка, де гранатами був зірваний лід, і загинались до вітряка на могилі.
Вздовж окопів їхали верхи Телєгін і Іван Гора, за ними — вістовий комісара Горпина, в заломленій, як вона перейняла це від козаків, смушевій шапці. Коло відділення, що сиділо по пояс у вузенькій канавці, наїжившись під такою погодою, або коло кулеметної обслуги спинялися: Іван Ілліч — рум’яний, з веселими очима, Іван Гора — потемнілий і змарнілий на обличчі від нічних переживань, але тепер уже спокійніший, коли ясна стала обстановка. Телєгін поправлявся в сідлі, рукою в рукавичці проводив по губах, наче для того, щоб зігнати з них усмішку, і говорив, ловлячи тишу серед гуркоту розривів: