— Товариші, вам надається можливість завдати ворогові кривавої втрати. Стріляти без паніки, спокійно, вибираючи, — по кулі на людину: такої стрільби ми з комісаром ждемо від вас. В штикову контратаку переходити дружно, люто… Наказую — не відступати ні при яких обставинах.
Комісар, Іван Гора, мотнувши головою, вигукував:
— Хай живе товариш Ленін! Хай похилиться і повалиться світовий капіталізм!
Сказавши, їхали до другої групи бійців. Об’їхавши весь фронт, злізли з коней коло вітряка. Розвідка на цей час встановила, що за ніч у станицю увійшли великі сили козаків. З того, як вони прожогом наступали, можна було зрозуміти, що поява на хуторі Кйчалінського полку захопила їх зненацька при виконанні якогось іншого завдання і що вони, видно, вирішили змести червоних з шляху одним ударом.
Під дахом вітряка свистав вітер, порипували дерев’яні шестерні, домовито пахло борошном і мишами. Іван Гора, важко зітхаючи, нема-нема та й висувався поміж відірваними дошками, поглядав, чи не з’явиться в бурому степу на сході Сергій Сергійович. Телєгін, що кричав унизу в телефон, вибіг по прямовисній драбині.
— Повторюємо царицинську операцію! — збуджено промовив він, піднімаючи бінокль.
— Яка там у чорта операція, оточені, як барани… А я тобі кажу — убили його, вже ж друга година.
— Сергія Сергійовича не так-то легко вбити…
— А чого ти такий веселий?..
— Битися треба весело, Іване Степановичу.
Дим від соломи, що горіла на токах, слався низько над землею в бік наступаючих. Тепер можна було розрізнити окремі перебігаючі постаті. Передові застави, відстрілюючись, одійшли до окопів. Весь фронт Качалінського полку, що оперезав неправильною підковою палаючий хутір, причаївся.
— Ага! Лягають! — крикнув Телєгін. — Нерви не витримали, жовтороті. Дивись, дивись — лягають цепи… Іване Степановичу, біжи, Христа ради, скажи серйозніше, щоб не стріляти… Без мого наказу жодного пострілу.
— Комісар! — навмисне злякано крикнув Байков. — Обслуга по місцях!
Обслуга першої гармати: Байков, Задуйвітер, Гагін і Онися — піднощиця — підхопились і стали на місця. З-за глиняної стіни обгорілої хати показався Іван Гора, на крок позад нього — Горпина. Вони йшли до відділення, що прикривало батарею. Іван Гора почав говорити до червоноармійців. Горпина, випростана, як прут, стояла поруч з ним, тримаючи в опущеній руці наган.
— … без окремого наказу — якнайсуворіше — жодного пострілу, — зачувся наполегливий голос Івана Гори. — Товариші, попереджаю, за непослух — розстріл на місці…
Байков тріпнув бородою, що посивіла від краплин дощу.
— Братва, бійся цієї жінки з наганом, застрелить — оком не кліпне…
Онися відповіла:
— Чого ти з неї смієшся? Горпина правильний товариш…
Іван Гора повернув до гармати, такий серйозний, що обслуга завмерла. Горпина йшла, як прив’язана, крок у крок за чоловіком. Перша гармата стояла на незвичайній сйоруді із збитих дощок, коліс від воза, кругом валялись пилки, сокири, тріски. Іван Гора глянув на цю дивовижу, — кліпав, кліпав, спитав:
— Це що ж таке?
— Нашвинахід, товаришу комісар, — відповів Байков. — Ніби морська поворотна башта…
— Колеса од воза нащо?
— Щоб швидше повертати гармату. Корисна річ…
— Так, так, так. — Іван Гора пішов далі, Горпина — слідом. Байков повів оком на неї:
— В одній з нею драматичній трупі, товариші, а комісара не боюсь — її боюсь… Очі круглі, як у миші, ну — ніякого жалю… Ех, жінки, жінки, за що воюємо!..
— Даріє Дмитрівно, відніс… На вітряк не пустили… Він зверху мені покивав: «Та невже сама Дашенька пекла?» — «Сама, — кажу, — та жаль — холодні…» — «А я, — каже, — холодні млинці більше люблю… Передай їй тисячу поцілунків…»
Це ви все вигадали.
— Їй-богу, ні… Пригоду чули? Наш Іванов, ну — лікар, так злякався, хлопчина, — блювота, кольки… Комісар розлютився: «Поправити йому нерви!» Наказав роздягти і біля колодязя облити водою… Чуєте, верещить, третю баддю на нього ллють… Сміха! А я теж боягуз, Даріє Дмитрівно…
Даша, мов у клітці, ходила од вікна до дверей у хаті, де були розкладені перев’язочні матеріали і вже пахло карболкою і йодоформом. Кузьма Кузьмич крутився біля неї.
— До мене один сон прив’язався, мало не щоночі сниться: в руках гвинтівка, серце трясеться, як ганчірочка, і я стріляю, я натискаю з усієї сили на цю саму собачку, і весь би я так і вліз у цю прокляту гвинтівку, а вона не то що стріляє, а ледве-ледве спускається курок, димок помаленьку повзе з дула, а той — в кого стріляю — без обличчя, — ніколи обличчя не бачив, — насувається, розширюється… Тьху9 яка гидота!