Онися встала, щоб набрати кухлем води з відра і дати йому напитись. Обличчя його палало. Великі сині, як у дитини, очі не відриваючись стежили за Онисею. Вона була одягнена по-жіночому: в білий халат; золоте волосся, яке йому часто снилося, було заплетене в косу й обкручене круг голови. Він боявся, що вона піде, тоді — тільки закинути голову на подушку, зціпити зуби і слухати нерівні удари крові, що стукають у скронях. Він говорив безперестанку. Думки його спалахували, як у догораючому каганці вогонь гнота, — то лизне по краях, і підніметься, і яскраво освітить, то пригасне і зачадить.
— Некрасива ви тоді були, Онисю Костянтинівно, старша вдвоє здавалися… Підіпре рукою щоку й дивиться, нічого не бачить, — в очах темно від горя… Але я не жалісливий, це я в собі витравив. Жалісливі люди — найбільш черстві. Треба один тільки раз в житті пожаліти..» І стоп! вимкнув рубильника… Серце давай на ковадло, та ще раз його — в розжарене вугілля, та знову під молот… Такі повинні бути комсомольці… Я тоді на пароплаві зібрав секретну нараду і товаришам роз’яснив, що негідно борцям за революцію вас чіпати… Латугін тоді ляпнув про посудницю… Ах, Латугін, Латугін! Зовсім не треба цього вам, Онисю Костянтинівно… Підібрала вас революція. Налились ви красою, — не для нього ж… Це ж тупик… Питання це треба ставити, треба боротися за це питання…
Вогник його лизнув краї життя, зміряв близьку темряву і пригас. Шаригін провів по губах сухим язиком. Онися піднесла йому кухоль. Він знову заговорив:
— Я знаю, за що вмираю, у мене це не викликає сумнівів… Хочеться мені, щоб ви про мене пам’ятали… Я з Петрограда, з Васильєвського острова. Тато мій столяр, я в ремісничому вчився, у тата працював… Він струже — я стружу, він струже — я стружу… Обидва мовчимо і мовчимо… Пішов я працювати на Балтійський суднобудівельний… Там відкрилось мені найголовніше — для чого я існую… Почалась гарячка думок, нетерплячка. Високе звабило, внизу вже ані години несила залишатися… Ну, а там війна, призвали у флот, — від злості зуби в роті кришилися… Як ви не можете зрозуміти, Онисю Костянтинівно, що побачив я живу людину, яку ми самі видумали, завоювали, самі зробили. Та як же — пустити вас знову блукати з похиленою головою?.. Навіщо тоді революція? Неправильно це… Ви повинні бути актрисою… Я щовечора коло того сарая крутився, бачив, чув… «О ради бога! Задля всякого милосердя… Покинута, покинута…» Будете фронти потрясати… Скінчиться громадянська війна — станете світовою актрисою… Цією дорогою вам іти… Слабість вам ні до чого… Він вам буде співати, а ви не слухайте, Онисю Костянтинівно, хочеться мені вам довести: на особисте життя ви прав не маєте. Мила… Чого ви відвернулись? Відпочину, нагадаюсь, ще хочу сказати… Щось я проминув, один важливий доказ…
Голова його закачалась на подушці, потім він затих і мовчав так довго, що Онися близько нахилилася: зіниць у нього не було видно крізь напіврозплющені повіки. Не його балачки, а в журбі закочені очі вразили Онисине серце. їй стало зрозуміло все, що він намагався їй висловити гарячковими й невиразними словами. Мабуть, ті двоє маленьких так само тоді кликали її, налякавшись вогню, що зашумів навколо їх скирточки, де вони сіли близенько одне коло одного. Онися з того часу жодного разу не згадувала дитячих облич, боялася цього, — а зараз вони, наче живі, випливли перед нею: Петрик — чотирилітній і меншенька — Ганька, кучеряві, товстощокі, сміхотливі, з маленькими носиками… І тепер цей, третій, кликав її. З ним вона попрощається, його вона випровадить.
Онися тихенько пригладжувала його залежане волосся. Повіки його тремтіли. І вона бачила, що синюваті плями розливаються по скронях його…
XIV
Головнокомандуючий Денікін щоп’ятниці увечері грав у вінт у Катерини Олексіївни Квашніної, своєї далекої родички по матері. Цей вінт почався ще в дев’яностих роках, коли Антон Іванович учився в академії і наймав кімнату у Катерини Олексіївни на 5-й лінії Васильєвського острова в чепурній — по-петербурзькому — квартирі її у півпідвалі. З того часу з чотирьох постійних партнерів живими залишились тільки їх двоє, закинені жорстокими часами в Катеринодар, де Антон Іванович, з волі божої, став на чолі збройних білих сил, а Катерина Олексіївна, що втекла з Петербурга на початку вісімнадцятого року, скромно проживала тут з своєю дочкою — теж Катериною Олексіївною — молодшою.