Жіро заїхав з візитом до професора Кологривова, одного з стовпів Державної думи, який групував тут навколо Денікіна атмосферу державної мислі під назвою «Національний центр». Професор Кологривов добре знав і любив Париж і продержав надзвичайно люб’язного Жіро кілька годин, з захопленням згадуючи обіди в маленьких ресторанчиках і нічні розваги на Монмартрі. Він згадував запах бульварів і, незважаючи на одвислий живіт і безладно відрослу бороду, зобразив на обличчі молоде лукавство:
— Шер амі, та що казати, а цей особливий, неповторний запах паризьких жінок!.. Ах, я готовий цілувати каміння на вулицях Парижа. Так, так, нехай це не здасться вам дивним, — в кожному росіянині ви знайдете палкого патріота Франції… Ось про що вам треба писати!..
Було вирішено: зібратися в приватному домі обмеженому колу представників «Національного центру» і за сніданком вислухати повідомлення пана Жіро про міжнародну політику.
— Шер амі! — вигукував професор Кологривов, дружньо відкручуючи гудзики на піджаку гостя, — ви побачите людей, які зрозуміли раніш ніж ви в Європі, страхітливу небезпеку червоної м’ясорубки… Більшовизм — це всеруйнуюча злоба низів, лють покидьків людства… Ви, навіть найкраїці, найрозумніші з вас, робите реверанс в бік соціалізму. Дурниця! Пошлість, о пошлість! Соціалізм є, але соціалістів нема, тому що соціалізм нездійсненний… Ми це вам доведемо! Волею історії Росія покликана бути бар’єром, об який розбиваються вічні хвилі анархії — тим самим ми, розплачуючись нашими боками, даємо можливість спокійного розвитку європейській цивілізації. Задля цього, задля порятунку Європи, всього світу від червоної примари ми простягаємо до вас руки: допоможіть же нам… Ми готові йти на які завгодно поступки, Росія принесе які завгодно жертви… Ось про що вам треба писати…
Багато клопоту було з цим сніданком: спробуй дістати в Катеринодарі що-небудь делікатне, все — сало, гусятина та свинина: не галушками ж годувати парижанина! Член «Національного центру» фон Лізе, відомий гурман, порадив меню: бульйон, пиріжки, матльот з минька в червоному вині і на третє — курку, варену без єдиної краплі води в сечовому міхурі свині. Пристойне вино дістали через спекулянта Папрікакі. Рівно о першій годині на квартирі у члена Державної думи і редактора-видавця газети «Родная земля» Шульгіна зібралося шість чоловік, включаючи Петра Петровича. Сніданок дійсно був делікатний. Коли подали каву з паленого ячменю, Жіро почав своє повідомлення:
— Кілька слів про Париж, панове… Ви його добре знали. Іноземці залишали в ньому щороку понад чотири мільярди франків золотом. Не дивно, що випари його вулиць паморочили голову навіть таким мрійникам, хто дивився на потоки пишних автомобілів з висоти мансардних вікон. На жаль, мрійників у Парижі більше нема, їхні трупи, заражаючи повітря, гниють на Соммі, в Шампані й в Арденнах. Париж більш не веселе місто, де танцюють на вулицях і регочуть на все горло з бороди короля Леопольда або з любовних невдач російського ґранддюка. Парижу і Франції бракує півтора мільйона мужчин, — вони вбиті. Париж тепер повний хлопчаків, які професіонально займаються гомосексуалізмом. На терасах кафе сумно сидять самі старики, не цікаві навіть двадцятифранковим дівчатам. По розбитих торцях деренчать таксі, побиті на Марні. В шикарні ресторани й кафе досі ще пускають американських солдатів з темпераментом застояних жеребців. Жінки! О — жінки завжди на висоті… Вони обрізали спідниці по коліна і скасували нижню білизну.
Голоси за столом:
— Ясніше, будь ласка…
— Жінки увечері — в театрі, в ресторані — прикривають зверху тільки те, що неістотне; точніше, весь їх одяг — це дві вузькі смужки матерії, на яких тримається коротенька спідниця. Весь шик у відкритих ногах, — у парижанок вони прекрасні. При чому тут нижня білизна? Для чогось же ми терпіли нестатки в окопах, чорт візьми! Але все це дрібниці. Париж сьогодні — це місто-переможець. Він похмурий, він погано заметений, але весь пронизаний тривожними і двозначними розмовами. Париж виграв світову війну, він готується виграти світову контрреволюцію.
Троє за столом тихо сказали: «Браво!» Четвертий утримався, бо був заклопотаний скачуванням хлібної кульки. П’ятий з невиразною усмішкою непевно здвигнув плечем.
— Париж сьогодні — це лігво розлюченого тигра. Клемансо прагне помсти: раніш, ніж буде підписаний мир, — а це станеться ще не скоро, — Німеччина зазнає всіх страхіть голодної блокади. У неї назавжди вирвуть зуби й обріжуть пазури. В одній приватній розмові Клемансо сказав: «Я вб’ю у німців саму надію стати чимось інакшим, крім заштатної країни. Гороху та картоплі у них вистачить, щоб не вмерти з голоду». Але, панове, п’ятдесят років тому Клемансо, крім приниження від сорому під Седаном, зазнав приниження від жаху перед Паризькою комуною. Одного разу на сніданку журналістів він поринув у спогади і розказав про своє враження, коли на Вандомському майдані побачив уламки колони великого імператора, зваленої комунарами з допомогою безлічі канатів і лебідок: «Я був вражений не самим фактом руйнування, а ідеєю, яка запалила французьких робітників зробити це. На цивілізацію насувається смертельна небезпека, її можна віддалити, але вона прийде, і прийде в той день, коли в руки народові дадуть зброю. Це буде день нашого реваншу за Седан, день, коли нам доведеться битися на два фронти…» Панове, Клемансо мав рацію: в Париж повертаються демобілізовані. Вони переступили через страхіття Вердена і Сомми, і будувати барикади та битися на вулицях для них лише розвага. По всіх шинках, збираючи коло стойки слухачів, вони кричать, що їх обдурили: ті, хто бився, дістали нашивки, хрести і протези, а ті, за кого вони бились, загребли в кишені мільярди чистими грошиками… З крикунами цокаються буржуа, розорені інфляцією. Паризькі передмістя схвильовані. Заводи спинені. Війська паризького гарнізону загадкові. В Німеччині — хаос революції, соціал-демократи ледве стримують її натиск. Угорщина не сьогодні-завтра оголосить Ради… Англія б’ється в паралічі страйків, — уряд Ллойд Джорджа старається лише лавірувати між рифами. Погляди всіх звернені на Клемансо. Він один розуміє, що смертельного удару всій європейській революції має бути завдано у вас, в Москві: італійські рибаки, коли витягають з сіті восьминога, перегризають йому зубами повітряний мішок, — щупальці його з страшними присосками повисають безсило.