— Я б на твоєму місці не взяв би цього доручення. Мало що — батько наказав. Батько любить дуріти. Засиплешся, котику…
Рощин міцно потер долонями обличчя, засміявся:
— Радиш ухилитися? Може, піти в убиральню та й вискочити на ходу?.. Як друг, значить, радиш?
— А що ж… Я сказав, ти роби висновок…
— Бовдур ти, бовдур… Ти як думаєш — я смерті боюсь?
— А чого мені думати, коли я тебе наскрізь бачу, повзучого гада… Сховай зуби, вирву… Ну, наливай склянку…
Рощин через силу глибоко зітхнув:
— Ти мене знаєш?.. Ні, Задов, ти мене не знаєш… От тебе поставити до стіни — от ти, сволоч, заверещиш, як свиня…
Льовка, що приладнався був укусити курячу ногу, закрив рота так, що стукнули зуби, спітніле обличчя його обвисло.
— Поки що помічалось навпаки, — промовив він незадоволено. — Поки що верещали інші. Цікаво — чи не ти мене збираєшся гробонути?
— Та коли б попався мені місяців зо три тому…
— Ні, ти не крути, білий офіцер, договорюй до кінця…
— Не терпиться тобі, м’ясник?..
— Ну, жду, договорюй…
Говорили вони поквапливо. Обидва вже дихали важко, підібгавши ноги під койку, дивлячись з напруженням в очі один одному. Свічка, приліплена до відкидного столика, потріскувала, і вогник почав гаснути. Тоді Рощин помітив, що багрове Льовчине обличчя сіріє, — він сказав глухо:
— Ану, вийдімо в коридор… Виходь вперед.
— Не піду…
— Ану…
— А ти не нукай, я не загнузданий…
Синенький вогник залишився на кінчику гнота, як кощеєва смерть. Льовка, видно, розумів, що в тісному купе у жилавого, невеликого Рощина всі переваги, якщо в темряві вони кинуться один на одного… Він заревів бичачим голосом:
— Встать… в коридор!
Двері в купе шарпнули, — вогник свічки мигнув і розгорівся, — увійшов Чугай.
— Здорові були, браточки. — Під вусиками рот його усміхався, витрішкуваті очі перекочувались з Льовки на Рощина. — А я вас шукаю по всьому поїзду.
Він сів поруч з Рощиним — навпроти Льовки. Взяв порожню пляшку, потряс нею, понюхав, поставив.
— А чого невеселі обидва?
— Характерами не зійшлись, — сказав Льовка, одвертаючись від його насмішкуватого погляду.
— Ти при ньому ніби як комісар?
— Не ніби, а бери вище, ану, чого питаєш?
— Тим більш повинен розуміти — на яку відповідальну роботу везеш товариша. Характер треба придержати.
Ти, браток, вийди з купе, я з ним без тебе хочу поговорити.
Чугай сидів міцно: руки складені на животі, стегна широко розсунені; при вогнику свічки обличчя його здавалось рожевим, наче з фарфору, дитяча шапочка з стрічками якимось дивом трималась на потилиці. Він спокійно ждав, коли Льовка переживе приниження і скориться.
Засопівши, надутий, багровий, Льовка погрозливо глянув на Рощина, шумно підвівся і, блиснувши в дверях лакованими халявами, вийшов. Чугай защепнув двері:
— Чого ви з ним не поділили?
— А, дурниці, — сказав Рощин. — Просто напилися.
— Так, правильно відповідаєш. Але ось що, браток: тепер ти в моєму розпорядженні і відповідати повинен на кожне моє запитання.
Чугай пересів навпроти і близько коло свічки розгорнув четвертинку паперу, підписану батьком Махном, де збитими літерами друкарської машинки, з граматичними помилками, без розділових знаків, було сказано, що Рощин відчисляється в розпорядження військово-революційного штабу Катеринославського району.
— Переконливо для тебе? (Рощин кивнув). От і прекрасно. Скажи — що тебе привело в цю компанію?
— Це — формальний допит?
— Формальний допит, угадав. Не знаючи людини, довіритись не можна, та ще в такій важливій справі. Згодний? (Рощин кивнув). Деякі довідки про тебе навів… Невтішно: ворог, запеклий ворог ти, браток…
Рощин зітхнув, відкинувся на койці. За чорним вікном, де відбивався вогник свічки, проносилась ніч, темна, як вічність. Йому стало спокійно. Тіло м’яко погойдувалось. За ці три доби, проведені майже без сну, починався третій допит і, видно, останній, остаточний. Кінець кінцем, яку правду він міг розказати про себе? Складну, заплутану і каламутну повість про людину, виштовхану невідомими людьми з старого дому — з тієї вулиці, де він народився, з свого царства. Але чи так воно? Чи не сам він узяв себе, за карк і викинув на смітник? Чого він, власне, злякався? Що він, власне, зненавидів? Чи дуже потрібний був йому для щастя і старий дім, і старе затишне Царство? Чи не примари це його хворої уяви? Коли згадати — нічого розумного не знайдеш у його вчинках за Цей рік, і нічого виправдуючого. Тут, в купе, не суд з присяжними засідателями і красномовним адвокатом, що стріпує романтичною гривою. Тут віч-на-віч треба зробити майже неможливе — розказати правду, не про вчинки маленької людини, — це не має значення в цій розмові, — але про свою велику людину… Тут ти і підсудний, і сам собі суддя… І не має значення і практичний висновок з цієї розмови, якщо вже дійшло діло до великої людини…