— Що ти там бурмочеш, говори вже вголос, — сказав Чугай.
— Ні, я не ворог, це надто просто, — промовив Рощин, тулячись потилицею до спинки койки. — У ворога — ціль, злість, підступність… Хочу запитати вас…
— Давай.
— Я вам потрібен як військовий спец?
Чугай помовчав, розглядаючи його обличчя з глибокими тінями в западинах щік.
— А ти сам як скажеш?
— Думаю, що потрібен, і особливо не батькові, а вам.
— Ти мене краще тикай, мені легше розмовляти.
— Гаразд. Буду тикати.
— Батько сказав, що ти нібито по мобілізації потрапив у Добровольчу армію, переконаний анархіст, і походження начебто підходящого…
— Все це брехня… Походження зовсім не підходящого. В Добрармію пішов своєю охотою. І вийшов звідти своєю охотою.
— Соромно стало?
— Ні… А ти чого мені підказуєш? Я за соломинку не чіпляюсь, — давно вже на дні… Якби вірити у відплату за гріхи тяжкі!.. Немає у мене навіть цієї втіхи…
— Налютував, чи що, багато?
— Було, було… Все життя я вимагав від себе чесності, моя чесність виявиХась безчестям… І все так, — перевернулося з живота на спину, з білого стало чорним…
— Біографію, браток, розкажи для порядку.
— Скінчив Петербурзький університет… Юрист… Ага, вам треба про походження… Поміщик, з дрібномаєтних. Після смерті матері продав останні крихти — будинок, сад і могили за оградою. Вийшов з полку… Ну, що ще… Був я, як усі хоч трохи порядні люди, лібералом… (Вадим Петрович гидливо скривився). Майбутній революції, звичайно, співчував, навіть під час страйків, — в тринадцятому, чи що, році, — відчинив кватирку і крикнув кінним поліцейським на вулиці: «Кати, опричники…»
Оцим, здається, і обмежилась моя революційна діяльність… Чого було особливо поспішати, коли й так жилося добре… (На цей раз у Чугая здригнулись вусики). Ні, ти мною не гордуй… Я говорю чесно. Я все-таки бокалів з шампанським на банкетах не піднімав за страдницький російський народ. А в сімнадцятому на фронті від сорому й ганьби збожеволів. В окопах два з половиною роки просидів, не подавши рапорту… І шовкової білизни від вошей не носив.
— Заслуга.
— А ти не знущайся, обійдись без цього… (Вадим Петрович зморщив лоба. Глибокими тінями взялося його худе обличчя). Ти скажи: що для тебе батьківщина? Червневий день у дитинстві, бджоли гудуть на липі, і ти почуваєш, як щастя медовим струменем вливається в тебе… Російське небо над російською землею… Хіба я не любив цього? Хіба я не любив мільйони сірих шинелей, вони вивантажувались з поїздів і йшли на лінію вогню і смерті… З смертю я договорився, — не сподівався повернутися з війни… Батьківщина — це був я сам, велика, горда людина… Виявилось, батьківщина — це не те, батьківщина — це інше… Це — вони… Скажи: що ж таке батьківщина? Що вона для тебе? Мовчиш… Я знаю, що скажеш… Про це питають раз у житті, питають — коли втратили… Ах, не квартиру в Петербурзі втратив, не адвокатську кар’єру… Втратив у собі велику людину, а маленькою бути не хочу, — стріляй, коли хоч одному моєму слову не віриш… Сірі шинелі розпорядилися по-своєму… Що мені залишалось? Зненавидів! Свинцеві обручі набило на мозок… В Добрармію йдуть тільки месники, оскаженілі криваві хулігани… «Так за царя, за віру, батьківщину ми гучно гримнемо ура…» І — циганською тройкою за розтягаями до «Яру»…
— Готовий, браток, прямо на лопаті — в піч, — сказав Чугай, і напружений погляд його опуклих очей повеселів. — Що за оказія — розмовляти з інтелігентами! Звідки це у вас — така плутанина в мозку? Адже все-таки руські люди, розумні нібито… Значить, буржуазне виховання. Сам себе загубив! Є він, нема його, — і цього він не знає. Ах, денікінці! Ну, ну, розвеселив ти мене… Як же ми тепер з тобою договоримось? Хочеш працювати не за життя, а за совість?..
— Якщо так ставиш, — буду працювати.
— Без охоти?
— Сказав — буду, значить — буду.
Чугай знову взяв порожню пляшку, тріпнув; подивився під відкидний столик; глянув на багажну сітку:
— Давай уже твого сукиного кота покличемо. — Він відчинив двері і покликав: — Комісар, куди спирт заховав? — І значливо підморгнув Рощину: — Ти з ним коротше, коли що до чого, — його на мушку. Найвредніша у батька людина.