Выбрать главу

Крім того, тривожила його непевність з Мартиненком. Чугай підтвердив, що Мартиненко стріляти по своїх не хоче. Чи бачився Чугай з ним цієї ночі, чи вони змовились раніш, — справді, в артилерійському парку було все спокійно, половина гарматної обслуги розбіглась, і сам Мартиненко, мабуть, через непевність становища, п’яний, як ніч. З його парку тільки дві польові гармати стояли біля вокзалу, покинені петлюрівцями. Махно зрадів, — гармат він ніколи не захоплював, — наказав викотити їх на проспект і сам смикнув за спусковий шнур; обличчя його зморшкувато засміялось, коли гармата ревнула, — люди аж поприсідали, — і снаряд завив над високими тополями.

Штаб ревкому містився на привокзальному майдані. Там горіли вогнища, і коло них купками стояли робітники, що прибували з усіх районів. Члени ревкому знали майже кожного в обличчя і звідки він. Викликали товаришів по заводах і майстернях — металістів, мукомолів, шкіряників, текстильників, — робітники одходили від вогнищ і строїлись чоловік по п’ятдесят. Якщо серед них знаходився підходящий, його призначали командиром, або команду приймав хто-небудь з членів ревкому. Роздавали гвинтівки, зразу ж показуючи тим, що не знали, як з ними поводитись. Загонові давалось бойове завдання. Командир піднімав гвинтівку, потрясав нею:

— Вперед, товариші!..

Робітники теж піднімали цю дорогу річ, яка нарештітаки потрапила їм до рук:

— За владу Рад!

Загони йшли в бік Катерининського проспекту в бій.

Рощин протовпився до головнокомандуючого і докладно рапортував про здобуття передмостових укріплень і про втрати в особовому складі: четверо поранених, один задавлений на смерть. Махно, кусаючи олівець, дивився на коричневе, змарніле обличчя Рощина з твердим до зухвальства і майже безумним поглядом.

— Добре, будеш нагороджений срібним годинником, — сказав він і на край стойки присунув карту міста, що лежала перед ним. — Дивись сюди, — І повів олівцем лінію по хрестиках. — Наступ затримується. Ми доскочили он куди, — вулиця, кривий заівулок, бульвар… І далі — он куди хрести загинають… Я хочу знати причину, — чого топчемось, мов у багні? — крикнув він різким, птичим голосом. — Іди і виясни. — На клаптику паперу він надряпав кілька слів, і Каретник з-під його ліктя, хукнувши на печать, стукнув по підпису. — Можеш розстрілювати боягузів, даю тобі право…

Рощин вийшов на майдан, де продовжували строїтись нерівними рядами робітничі загони, лунали крики команди і крики «ура!». Від диму вогнищ, на яких уже подекуди прилаштували варити в казанах кашу, у нього запаморочилась голова, і в пам’яті пропливло: знайомий чавун з борщем, який Маруся, вискочивши з-за столу, підхоплювала з рук матері, і Марусині зуби, що кусають скибку запашного хліба. Ну, гаразд!

За Рощиним ішли з гвинтівками Сашко і ще двоє з команди: один — рябий, веселий, кремезний, як казанок, на прізвище Чиж, другий — гарний юнак, який весь час усміхався, з твердим обличчям і підбитим оком, прикритим низько насунутим козирком чорного картузика, — водопровідник, називав він себе Роберт. По Катерининському проспекту довелося пробиратись, ховаючись за виступами будинків, від під’їзду до під’їзду. Кулі так і співали. Бульвар був порожній, але всюди за вікнами, заваленими матрацами, з’являлись і ховались обличчя цікавих. В під’їзді ювелірного магазину сидів чоловік у кожусі, — маленьке, висмоктане злиднями лице його було задерте догори, наче він підняв його разом з сивою бородою до старого єврейського неба, запитуючи: що ж це воно, господи?

— Ти що тут робиш? — спитав Чиж.

— Що я роблю? — скорботно відповів чоловік. — Жду, коли мене вб’ють.

— Іди додому.

— Чого я піду додому? Пан Папрікакі скаже: що дорожче — твоє паршиве життя чи мій магазин… То краще я вмру коло магазину…

Не встигли вони одійти, сторож висунув бороду з-за дверного виступу:

— Молоді люди, там далі вбивають…

Коли дійшли до рогу, над головами по штукатурці різонула черга з кулемета. Нагнувшись, побігли в бічну вулицю і притулились у заглибині воріт. Важко дихаючи, побачили й полічили: на перехресті, на брукові лежало сім трупів і відкинені гвинтівки. Тут нарвався на вогонь один з робітничих загонів. Роберт, усміхаючись і роздільно, з злістю, вимовляючи слова, сказав:

— Ріжуть з горища готелю «Асторія». Пропоную ліквідувати цю точку.

Пропозиція здалася слушною. Готель «Асторія», де два місяці жив Рощин, був по той бік бульвару, підійти до нього можна було тільки під вогнем. Рощин розкинутими руками притиснув товаришів до воріт: