— Тільки по одному, з інтервалами, швидко, риску ніякого.
Нагнувшись, майже падаючи, він пробіг до перехрестя і приліг за труп. З горища «Асторії» стукнуло два рази. Схопившись, він кинувся зигзагами, як заєць, до тополь, на середину бульвару. З горища з запізненням поквап- диво застукало, але він був уже в «мертвому» просторі. Прихилившись до стовбура тополі, знявши шапку, витер нею обличчя, набрав повітря, крикнув:
— Сашко, біжи ти…
В дзеркальні двері готелю довелося постукати ручними гранатами, — тоді з середини відсунули комод і двері відчинили. Роберт одіпхнув солідного швейцара, що загорлав був: «Ромка, куди ти, стерво…», — і кинувся з піднятою гранатою. У вестибюлі було повно постояльців, що спустилися з усіх поверхів, — забачивши романтично настроєного юнака з гранатою і за ним ще трьох озброєних, публіка мовчки почала втікати вгору по сходах. Ті, що засапались, прилипали до поручнів. Рощин, піднімаючись по сходах, упізнавав багатьох. І його впізнали, — якби можна було убити поглядом, він би сто разів упав мертвим. Один тільки благодушний поміщик, той, на чиїй шиї висіло три незаміжні дочки, вийшовши з запізненням із свого номера, де він у цей час обідав всухом’ятку, мало не вхопив Рощина в обійми, дихнувши на нього мадерою:
— Голубчику, Вадиме Петровичу, то це ви, а мої дівки торохтять, нібито якісь більшовики вдерлися.
Але слова завмерли у нього, коли він побачив величезного Сашка з кривавими подряпинами на щоках, і прикрите козирком око водопровідника, і веселого, рожевого, але мало схильного до класової поблажливості Чижа…
Водопровідник знав у готелі всі ходи й виходи. Коли вибігли на третій поверх, він повів на чорні сходи і звідти — на горище. Залізні двері туди були відхилені… «Тут вони», — прошепотів він і, рвучко відчинивши двері, кинувся з такою злістю, наче ждав цього все життя… Коли Рощин, нахиляючись у темряві під балками, добіг до слухового вікна, Роберт усе колов штиком якогось чоловіка в шубі, що лежав ниць біля кулемета.
— Я казав — це сам хазяїн!
Коли спускались з горища, хлопчина раптом знесилився, в нього так затремтіли губи — сів на східці й закрив обличчя картузом. Сашко, взявши у нього гвинтівку, сказав грубо: «Ждати нам тебе!» — і Чиж сказав йому: «Ех, ти, а ще Роберт…» Він схопився, вирвав у Сашка свою гвинтівку й побіг униз, стрибаючи через східці. Його і Чижа Вадим Петрович залишив стерегти готель. Сашка послав у штаб з запискою, щоб в «Асторію» вислали наряд, і один повернувся на бульвар.
День уже кінчався. Робітничі загони зайняли пошту й телеграф, міську думу і казначейство. Всі ці місця Ро- щин обійшов і звідусіль послав у штаб зв’язківців. З усіх ознак, бій затягався. Махновська піхота, вичерпавши перший одчайдушний порив, почала нудьгувати в міських умовах… Коли б це був бій у степу, — давно б уже ділили трофеї, варили б на вогнищах куліш та, зібравшись у коло, дивилися б, як заядлі танцюристи шкварять гопака в добрих чобітках, здертих з убитих. Петлюрівці в свою чергу опам’ятались від розгубленості, — відступивши до середини проспекту, окопалися і вже почали подекуди переходити в контратаки.
Аж смерком Рощин повернувся на вокзал. Але Махна там не було, свій штаб він переніс у готель «Асторія». Рощин пішов в «Асторію». З учорашнього дня не їв, випив тільки кухоль води. Ноги від утоми підгиналися в кісточках, бекеша висіла на плечах, як свинцева.
В готель його не пустили. Коло дверей стояло два кулемети, і по тротуару походжали, видзвонюючи шпорами, батькові гвардійці, з довгим, за гуляйпольською модою, волоссям, напущеним на лоб. Щоб не застудитися, один поверх кавалерійського кожушка напнув тхорячу шубу, другий обмотав шию соболевою шаллю. Гвардійці зажадали у Рощина документів, але обидва були неграмотні і пригрозили рішити його тут-таки на тротуарі, якщо він буде наполягати й добуватися в двері. «Ідіть ви к такійсякій матері з своїм батьком», — мляво сказав їм Рощин і знову пішов на вокзал.
Там, у напівтемному, розореному буфеті, куди крізь високі вікна падали відблиски вогнищ, він ліг на дубовий диван і зараз же заснув, — хоч би які там лунали крики, паровозні свистки і постріли. Але крізь тяжку втому пливли і пливли безладні уривки сьогоднішнього дня. День прожитий чесно… Не зовсім, власне… Навіщо вдарив того в скроню? — адже чоловік здався… Щоб кінці, чи що, в воду? Так, так, так… І спливло в пам’яті: карти на столі, стаканчики глінтвейну… І тут же — убитий — капітан Веденяпін, кар’єристик, з каріозними зубами і мокрим ротом, як куряча гузка, складеним, ніби для поцілунку в афедрон командуючому армією, генералові Еверту, що сидить за преферансом… Ну і чорт з ним, правильно вдарив…