Поруч з головнокомандуючим у машині стояв француз в небесно-блакитному, тоненького сукна френчі і в таких самих галіфе, на маленькій голові глибоко й ловко насунуте оксамитне кепі з золотим галуном; з-під бінокля, в який він дивився, стирчали шовковисті вусики; на боку алюмінієва фляжка з коньяком. Просто не описати, який же й комфортабельний француз! На підніжку машини стояв, також дивлячись у бінокль, англієць, — дещо грубіший і одягнений простіше, в хакі з величезними кишенями, напханими фотографічними котушками, тютюном, люльками, запальничками; кашкет його, блином, зсунутий на ніс, був об’єктом обговорення у російського почту, що стояв на достатній віддалі. «Що не кажи, не вміють англійці носити форму, штафедрони! Інша річ кавалергардський кашкетик! А як носили кашкети царськосельські гусари її величності, га? Іде отакий барбос!»
Біля машини на калмицькому жеребчику сидів непривітний Кутепов, — кремезний, напівсивий, в розстебнутому овечому кожушку, задля параду він надів рукавички й начепив шпори; маленькі очі його були червоні; він п’ятий день довбав цей проклятий Манич і прекрасно розумів, що розгортання бригади Теплова, яке відбувається зараз перед очима у цих франтів, — балет, який дорого коштуватиме бригаді.
— Особливість цієї війни — її велика маневреність, — пояснював Денікін. — Звідси все значення, що його у нас набирає кіннота. Тут у мене вирішальна перевага: Терек, Кубань і Дон дадуть мені сто тисяч кадрових шабель…
— О ла-ла-ла-ла, — легковажно проспівав француз, не відриваючись від бінокля.
— У червоних кінноти нема, і їм нема з чого її створити, за винятком бригади Будьонного, що наробила стільки клопоту бідному екс-отаманові Краснову…
— Сто тисяч сідел і вуздечок — їх треба мати, — крізь зуби промовив англієць, теж не відриваючись од бінокля.
— Так, в цьому і річ, — сухо відповів Денікін. Він стримався, хоч йому дуже хотілося сказати всю правду цим союзничкам, саме зараз — серед своїх військ, під гуркіт гармат (автомобілі стояли лише за версту від батарей). Сказати, що вони — крамарі, що вся їх політика — короткозора, полохлива, копійчана, на полушку наміняти п’ятаків… Доведено ж їм, як два рази по два, що більшовизм небезпечніший для них, ніж двісті п’ятдесят німецьких дивізій. Так давайте ж зброю, скільки мені потрібно, панове, якщо боїтеся посилати в Росію ваших солдатів… Розрахуємось потім у Москві.
— А як не вистачить у мене сідел — охляп посаджу козака на коня, — не стримавшись все-таки, хоч і не дуже різко, але без зайвої добродушності сказав Денікін і обернувся до перекладача. — Перекладіть їм обом, що значить «охляп».
Перекладач, чемний до огиди, південного типу молодий чоловік, раптом замість відповіді почав з жахом тягти в себе повітря. І зараз же Кутепов крикнув, задираючи коневі голову і пришпорюючи його:
— Панове, негайно — під машину!
За шумом бою не помітили, як налетів прямо на автомобілі жовтий незграбний літак… Ніхто навіть не встиг вистрілити по ньому, — він круто злетів угору. Перегнувшись з нього, маленький, чубатий Валька Чердаков кинув дві лимонки, — ручні гранати, — одну прямо в капот прекрасного «фіата», другу коло нього… Мигнув вишкіреними білими зубами і полетів високо.
Генерал Денікін, англієць і француз встигли вже кинутись під автомобіль, — особливо трудно було залазити під нього Антону Івановичу з його животиком і в товстій шинелі. Відбулися тільки переляком. Почет, як розбризканий, кинувся врозтіч, встиг відскакати й генерал Кутепов.
Добровольці напирали з нечуваною злістю. Багато іх лежало на рівному степу, уткнувшись носами в землю. Але все нові й нові цепи підходили до Маничу. Під настильним вогнем легких кулеметів вони — то там, то там — підводились, нагинаючись, перебігали і скупчувались по той бік річки. Телєгін наказав винести з землянки полковий прапор і зняти чохол з нього.
Вирішальна хвилина настала. Артилерія білих перенесла вогонь на качалінські резерви і там підняла суцільний вал землі. З того берега линула злива свинцю. Не лягаючи, набігали останні цепи добровольців. Зразу кулеметний вогонь припинився, і сотні людей кинулись у Манич з такою люттю, що закипіла вода; потрясаючи гвинтівками, йшли по груди, по шию, пливли, шарпались, вражені кулями, борсались, тонули, — по тілах їх лізли нові й нові… Завширшки річка була тут всього сажнів з тридцять… Ніяким кулеметним вогнем не можна вже було спинити знавіснілих людей, що горлали без тями… Але даремно генерал-майор Теплов, стоячи на тім березі в очеретах, махаючи шаблею і вигукуючи: «Вперед, вперед!», сподівався, що такий страхітливий порив атаки примусить червоних у паніці відхлинути й побігти.