Телєгін далеко в повітря кинув останній шматок хліба. Гладкий головатий мартин сковзнув на нерухомих, розгорнених, як ножі, крилах, налетів і не вхопив, і зараз же штук десять їх помчало слідом за хлібом до самої води, що теплою піною вирувала з-під борту. Даша сказала:
— Мені хочеться бути, знаєте, якою — жінкою? На той рік закінчу курси, почну заробляти багато грошей, візьму жити до себе Катю. Побачите, Іваце Іллічу.
Слухаючи ці слова, Телєгін кривився, стримувався, і, нарешті, розкрив рота з міцним, чистим рядом великих зубів, і зареготав так весело, що змокріли вії. Даша спалахнула, але й у неї застрибало підборіддя, і не хотіла, а зареготала, так само, як Телєгін, сама не знаючи з чого.
— Даріє Дмитрівно, — промовив він нарешті, — ви чудова… Я вас боявся страшенно… Але ви просто чудова!
— Ну, от що — ходімо снідати, — сказала Даша сердито.
— З приємністю.
Іван Ілліч звелів винести столика на палубу і, дивлячись на карту, заклопотано став чухати чисто вибрите підборіддя.
— Що ви думаєте, Даріє Дмитрівно, про пляшку легкого білого вина?
— Трохи вип’ю з приємністю.
— Білого чи червоного?
Даша так само діловито відповіла:
— Або те, або друге.
— В такому разі — вип’ємо шипучого.
Мимо плив горбистий берег з атласно-зеленими смугами пшениці, зелено-голубими — жита і рожевуватими — гречки, що починала цвісти. За поворотом, понад глинястою кручею, на гною, під шапками соломи, стояли присадкуваті хати, виблискуючи віконцями. Трохи далі — десяток хрестів сільського кладовища і шестикрилий, наче іграшковий, вітряк з проламаним боком. Кілька хлопчиків бігло вздовж кручі за пароплавом, кидаючи камінцями, що не долітали навіть до води. Пароплав повернув, і на пустинному березі — низький чагарник і шуліки над ним.
Теплий вітрець підвівав під білу скатерку, під плаття Даші. Золотисте вино в гранчастих великих чарках здавалося божим даром. Даша сказала, що заздрить Івану Іллічу, — в нього є своє діло, впевненість у житті, а от їй ще півтора року морочитись над книжками, і до того ж таке нещастя, що вона — жінка. Телєгін, сміючись, відповів:
— А мене, знаєте, з заводу вигнали.
— Що ви кажете!
— За двадцять чотири години щоб духу не було. А то чого ж би я на пароплаві опинився. Ви хіба не чули, що у нас діялось?
— Ні, ні…
— Самому мені ще біда невелика. Еге ж… — Він помовчав, поклавши лікті на скатерку. — І подумати тільки, як воно у нас все робиться по-дурному й бездарно — на диво. І чорт зна, яка слава про нас іде, про росіян. Прикро й совісно. Подумайте, — талановитий народ, багатюща країна, а що зверху видно? Видно: нахабну писарську пику. Замість життя — папір і чорнило. Ви не можете собі уявити, скільки у нас витрачається паперу і чорнила. Як почали відписуватись при Петрі Першому, так досі й не можемо спинитися. І от виявляється, кривава річ — чорнило, уявіть собі.
Іван Ілліч відсунув склянку з вином і закурив. Йому, видно, було неприємно розповідати про все, що трапилось далі.
— Ну, нащо згадувати. Треба сподіватись, що і в нас коли-небудь добре буде, не гірше, ніж у людей.
Цілий той день Даша й Іван Ілліч провели на палубі. Сторонньому спостерігачеві здалося б, що вони говорять дурниці, але так здалося б через те, що вони розмовляли шифром. Звичайнісінькі слова таємничо й незрозуміло набували подвійного змісту, і, коли Даша, вказуючи очима на пухкеньку баришню з ліловим шарфом, що віддувався за спиною, і на другого помічника капітана, що зосереджено крокував поруч неї, говорила: «Дивіться, Іване Іллічу, у них, здається, діло ладиться», — треба біуло розуміти: «Якби у нас з вами що-небудь сталося — було б зовсім не так». Ніхто з них не міг би згадати докладно, що він говорив, але Івану Іллічу здавалось, що Даша набагато розумніша, делікатніша і спостережливіша за нього; Даші здавалося, що Іван Ілліч добріший за неї, кращий, розумніший разів у тисячу.
Даша кілька разів набиралась духу, щоб розказати йому про Безсонова, але роздумувала; сонце пригрівало коліна, вітер торкався щоки, плечей, шиї, наче круглими й ласкавими пальцями, Даша думала:
«Ні, розкажу йому завтра. Піде дощик — тоді розкажу».
Даша, що любила спостерігати і була спостережлива, як усі жінки, знала наприкінці дня приблизно все чисто про всіх, що їхали на пароплаві, а Івану Іллічу це здавалося майже чудом.
Про декана Петербурзького університету, похмуру людину в димчастих окулярах і крилатці, Даша вирішила чомусь, що це видатний пароплавний шулер. І хоч Іван Ілліч знав, що це декан, тепер він теж став підозрівати — чи не шулер це? Взагалі його уявлення про дійсність похитнулось за цей день. Він відчував чи то запаморочення, чи то сон наяву і майже неспроможний був витримати хвилю любові до всього, що бачив і чув, хвилю любові, яка час від часу підкочувалась до нього, придивлявся — добре б оце зараз, наприклад, кинутись у воду он за тією стриженою дівчинкою, якщо вона впаде за борт. От якби впала!