Солдати пройшли, їх заступив потік екіпажів. На тротуарах було жарко й тісно, і всі ніби чогось ждали. Прохожі спинялися, слухали якісь розмови й вигуки, протовплювались, питали, збуджені відходили до інших купок.
Безладний рух потроху визначався — юрби йшли з Невського на Морську. Там уже рухались прямо вулицею. Пробігли, мовчки й заклопотано, якісь дрібнорослі хлопці. На перехресті полетіли шапки, замахали зонтики. «Урра! Урра!» — загуло по Морській. Пронизливо свистали хлопчаки. Спинились екіпажі, всюди в них стояли причепурені жінки. Юрба плавом пливла до Ісакіївського майдану, розливалась по ньому, лізла через штахети скверу. Всі вікна, і дахи, і гранітні східці Ісакія були повні народу. І всі ці десятки тисяч людей дивились туди, де з верхніх вікон тьмяно-червоної важкої будівлі німецького посольства вилітали клуби диму. За розбитими шибками перебігали люди, кидали в юрбу пачки паперів, і вони, розлітаючись, повільно падали. За кожним клубом диму, за кожною новою річчю, викиненою з вікон, — по юрбі перекочувалось ревіння. Але ось на фронтоні будинку, де два бронзові велетні тримали за поводи коней, з’явились ті самі заклопотані чоловічки. Юрба затихла, і пбчулись металеві удари молотків. Правий з велетнів хитнувся і звалився на тротуар. Юрба завила, кинулась до нього, почалась тиснява, бігли звідусюди. «В Мойку їх! В Мойку окаянних!» Повалилась і друга статуя. Антошку Арнольдова схопила за плече повна дама в пенсне і кричала йому: «Всіх їх перетопимо, молодий чоловіче!» Юрба рушила до Мойки. Залунали пожежні дудки, і вдалині заблищали мідні шоломи. З-за рогів вулиць виїхала кінна поліція. І раптом серед тих, що бігли і кричали, Арнольдов побачив страшно блідого чоловіка, без капелюха, з нерухомо розкритими застиглими очима. Він впізнав Безсонова і підійшов до нього.
— Ви були там? — сказав Безсонов. — Я чув, як убивали.
— Хіба було вбивство? Кого вбили?
— Не знаю.
Безсонов одвернувся і нерівною ходою, як невидющий, пішов по майдану. Залишки юрби окремими купками бігли тепер на Невський, де починався розгром кофейні Рейтера.
Того ж вечора Антошка Арнольдов, стоячи біля конторки в одній з прокурених кімнат редакції, швидко писав на вузьких аркушах паперу:
«… Сьогодні ми бачили весь розмах і красу народного гніву. Треба відзначити, що в погребах німецького посольства не було випито жодної пляшки вина, — все розбито й вилито в Мойку. Замирення неможливе. Ми будемо воювати до переможного кінця, хоч би яких жертв це нам коштувало. Німці розраховували застати Росію сонною, але при громових словах: «Вітчизна в небезпеці» — народ піднявся, як одна людина. Гнів його буде жахливий. Вітчизна — могутнє, але забуте нами слово. З першим пострілом німецької гармати воно ожило в усій своїй незайманій красі і вогненними літерами засяяло в серці кожного з нас…»
Антошка зажмурився, мурашки пішли у нього по спині. Які слова доводилось писати! Не те, що два тижні тому, коли йому було доручено скласти огляд літніх розваг. І він згадав, як у Буффі виходив на естраду чоловік, одягнений свинею, і співав: «Я порося, і не стидаюсь. Я порося, і тим пишаюсь. Моя маман була свиня, на маму схожий дуже я…»
«… Ми вступаємо в героїчну епоху. Досить ми гнили живцем. Війна — наше очищення», — писав Антошка, бризкаючи пером.
Незважаючи на опір пораженців на чолі з Бєлосвєтовим, стаття Арнольдова була надрукована… Поступку колишньому зробили тільки в тому, що вмістили її на третій сторінці і під академічним заголовком: «У дні війни». Зараз же до редакції почали надходити листи від читачів — одні висловлювали захоплене задоволення з приводу статті, другі — гірку іронію. Але перших було набагато більше. Антошці підвищили оплату за рядок і через тиждень викликали в кабінет головного редактора, де сивий і рум’яний, напахчений англійським одеколоном Василь Васильович, запропонувавши Антошці крісло, сказав заклопотано:
— Вам треба поїхати на село.
— Слухаю.
— Ми повинні знати, що думають і говорять мужики. — Він ударив долонею по великій пачці листів. — В інтелігенції прокинувся величезний інтерес до села. Ви повинні дати живе, безпосереднє враження про цього сфінкса.
— Результати мобілізації вказують на величезне патріотичне піднесення, Василю Васильовичу.
— Знаю. Але звідки воно, чорт знає, у них взялося? Поїдьте, куди хочете, послухайте і розпитайте. На суботу я жду від вас п’ятсот рядків сільських вражень.
З редакції Антошка пішов на Невський, де купив дорожній, військового фасону, костюм, жовті краги і кашкет; переодягнувшись у все це, поїхав снідати до Донона, де сам видудлив пляшку французького шампанського, і вирішив, що найпростіше поїхати йому в село Хлиби, — там у свого брата Кия гостювала Єлизавета Київна. Увечері він зайняв місце в купе міжнародного вагона, закурив сигару і, поглядаючи на жовті гетри, що мужньо порипували, подумав: «Життя!»