Даша була з ним у цю годину відпочинку й тиші. Він почував її дотик щоразу, коли вщухали залізне виття снарядів, тріскотнява гвинтівок, крики, лайки, — всі ці зайві у божественному всесвіті звуки, — коли можна було приткнутися де-небудь у кутку землянки, і тоді чари торкалися його серця.
Іванові Іллічу здавалося, що коли доведеться вмирати, — до останньої хвилини він буде відчувати це щастя єднання. Він не думав про смерть і не боявся її. Ніщо тепер не могло одірвати його від чудового стану життя, навіть смерть.
Цього літа, під’їжджаючи до Євпаторії, щоб востаннє, як йому здавалось, глянути на Дашу, Іван Ілліч сумував, хвилювався і придумував різноманітні пробачення. Але зустріч на дорозі, несподівані сльози Даші, її світловолоса голова, що припала до нього, її волосся, руки, плечі, що пахли морем, її дитячий рот, який сказав, коли вона підвела до нього обличчя з замруженими мокрими віями: «Іване Іллічу, любий, як я ждала вас», — усі ці несказанні речі, що наче звалилися з неба, там-таки, на дорозі коло моря, перевернули за кілька хвилин усе життя Івана Ілліча. Він сказав, дивлячись у кохане лице:
— На все життя люблю вас.
Потім уже йому навіть здавалось, що він, може, й не сказав цих слів, тільки подумав, і вона зрозуміла. Даша зняла з його плечей руки, промовила:
— Мені треба дуже багато вам розказати. Ходімо.
Вони пішли й сіли коло води, на піску. Даша взяла жменю камінців і помалу один за одним кидала їх у воду.
— Річ у тім, що ще невідомо, — чи зможете ви до мене добре ставитись, коли дізнаєтесь про все. Хоч однаково, ставтесь як хочете. — Вона зітхнула. — Без вас я дуже негарно жила, Іване Іллічу. Якщо можете, — простіть мені.
І вона почала розповідати все, чесно й докладно, про Самару і про те, як приїхала сюди й зустріла Безсонова, і в неї зникла охота жити, — так стало гидко від усього цього петербурзького чаду, який знову завирував, отруїв кров, розпалив цікавістю…
— Доки ж ще було бундючитись? Захотілось ляпнутися в грязюку — туди й дорога. А от же злякалася в останню хвилину… Іване Іллічу, любий… — Даша сплеснула руками. — Допоможіть мені. Не хочу, не можу більше ненавидіти себе… Не все ж у мені загинуло… Я хочу зовсім іншого… зовсім іншого…
Після цієї розмови Даша мовчала дуже довго. Іван Ілліч дивився не відриваючись на сяючу сонцем дзеркальну голубувату воду, — душа його, наперекір усьому, заливалась щастям.
Про те, що почалась війна і Телєгін повинен їхати завтра доганяти полк, Даша зміркувала вже потім, коли зірвався вітер і їй хвилею замочило ноги.
— Іване Іллічу?
— Так.
— Ви добре до мене ставитесь?
— Так.
— Дуже?
— Так.
Тоді вона підповзла ближче до нього по піску на колінах і поклала руку йому в руку, так само, як тоді на пароплаві.
— Іване Іллічу, я теж — так.
Міцно стиснувши його затремтілі пальці, вона спитала, помовчавши:
— ІЦо ви мені сказали тоді, на дорозі?.. — Вона наморщила лоба. — Яка війна? З ким?
— З німцями.
— Ну, а ви?
— Виїжджаю завтра.
Даша ойкнула і знову замовкла. Здалеку, по березі, до них біг у смугастій піжамі Микола Іванович, який, очевидно, тільки що вискочив з ліжка. Він вимахував газетою і кричав щось.
На Івана Ілліча він не звернув уваги. Коли ж Даша сказала: «Миколо, це мій найбільший друг», — Микола Іванович схопив Телєгіна за піджак і закричав в обличчя:
— Дожили, молодий чоловіче. Га? Ось вам — цивілізація! Га? Це — жахливо! Ви розумієте? Це — марення!
Цілий день Даша не відходила від Івана Ілліча, була смирна й задумлива. Йому ж здавалось, що цей день, сповнений голубуватим світлом сонця і шумом моря, неймовірно великий. Кожна хвилина ніби подовжувалась на ціле життя.
Телєгін і Даша ходили по березі, лежали на піску, сиділи на терасі й були мов отуманені. І, не відстаючи, всюди за ними ходив Микола Іванович, виголошуючи довжелезні промови з приводу війни і німецького засилля.
Надвечір пощастило, нарешті, одкараскатись від Миколи Івановича. Даша і Телєгін пішли самі далеко по березі пологої затоки. Йшли мовчки, ступаючи в ногу. І тут Іван Ілліч почав думати, що треба все-таки сказати Даші якісь слова. Звичайно, вона жде від нього палкого і, крім того, певного освідчення. А що він може пробурмотіти? Хіба словами розкажеш те, чим він сповнений весь? Ні, цього не розкажеш.
«Ні, ні, — думав він, дивлячись під ноги, — якщо я і скажу їй ці слова, — буде безсовісно: вона не може мене любити, але, як чесна і добра дівчина, погодиться, коли я запропоную їй одружитися. Але це буде насильство. І тим більш не маю права говорити, що ми розлучаємось невідомо на який час, і, напевне, я з війни не повернусь…»