Так за кілька місяців війна завершила роботу цілого століття. До цього часу ще дуже багатьом здавалось, що людське життя керується вищими законами добра. І що кінець кінцем добро повинно перемогти зло, і людство стане досконалим. На жаль, це були пережитки середньовіччя, вони розслаблювали волю і гальмували хід цивілізації. Тепер навіть запеклим ідеалістам стало ясно, що добро і зло є поняття суто філософські і людський геній — на службі у поганого господаря…
Це був час, коли навіть малих дітей навчали, що вбивство, руйнування, знищення цілих націй — доблесні і святі вчинки. Про це товкли, галасували, закликали щоденно мільйони газетних аркушів. Особливі знавці щоранку провіщали, чим кінчатимуться битви… В газетах друкувались провіщення знаменитої ворожки мадам Теб. З’явилась безліч ворожбитів, складачів гороскопів і провісників майбутнього. Товарів бракувало. Ціни зростали. Вивіз сировини з Росії припинився. В три гавані на півночі і сході — єдині продухвини, що залишились у замурованій на смерть країні, — ввозились тільки снаряди і знаряддя війни. Поля оброблялись погано. Мільярди паперових грошей ішли на село, і селяни вже неохоче продавали хліб.
У Стокгольмі на таємному з’їзді членів окультної ложі антропософів фундатор ордену говорив, що страшна боротьба, яка відбувається в найвищих сферах, перенесена зараз на землю, настає світова катастрофа, і Росія буде принесена в жертву для спокутування гріхів. Дійсно, всі розумні міркування потопали в океані крові, — вона лилася на величезній смузі в три тисячі верст, що оперізувала Європу. Ніякий розум не міг пояснити, чому залізом, динамітом і голодом людство уперто знищує само себе. Виливались якісь вікові гнійники. Переживалась спадщина минулого. Але й це нічого не пояснювало.
В країнах починався голод. Життя всюди спинялось. Війна починала здаватися лише першою дією трагедії.
Перед цим видовищем кожна людина, ще недавно «мікрокосм», гіпертрофована особа, — зменшувалась, перетворювалась на безпорадну порошинку. На її місце до вогнів трагічної рампи виходили первісні маси.
Найтяжче було жінкам. Кожна, відповідно до своєї вроди, чарівності і вміння, розкидала павутиння — нитки тонкі і для звичайного життя досить міцні. В усякому разі, той, кому призначено, потрапляв у них і дзижчав любовно.
Але війна розірвала й ці сіті. Плести наново — нічого було й думати в такий жорстокий час. Доводилось ждати кращих часів. І жінки ждали терпляче, а час минав, лічені жіночі роки минали марно й сумно.
Чоловіки, коханці, брати й сини, — тепер нумеровані і цілком абстрактні одиниці, — лягали під земляні могилки на полях, на узліссях, понад шляхами. І ніякими зусиллями не можна було зігнати нових і нових зморщок з жіночих старіючих облич.
XVIII
— Я кажу братові, — ти начотчик, ненавиджу соціалдемократів, у вас людей катуватимуть, коли хто хоч словом помилиться. Я йому кажу, — ти астральна людина. Тоді він все-таки вигнав мене з дому. Тепер — у Москві, без грошей. Страшенно цікаво. Будь ласка, Даріє Дмитрівно, попросіть Миколу Івановича. Мені однаково яке місце, — найкраще, звичайно, в санітарному поїзді.
— Добре, я йому скажу.
— Тут у мене — нікого знайомих. А пам’ятаєте нашу «Центральну станцію»? Василь Веніамінович Валет — мало не в Китай заїхав… Сапожков десь на війні. Жиров на Кавказі, читає лекції про футуризм. А де Іван Ілліч Телєгін — не знаю. Ви, здається, були з ним добре знайомі?
'Єлизавета Київна і Даша повільно йшли між високими кучугурами провулком. Падав сніжок, порипував під ногами. Візник на низеньких санках, висунувши з козел зашкарублого валянка, протрюхав мимо і гукнув:
— Баришні, зачеплю!
Снігу було дуже багато цієї зими. Над провулком висіло липове гілля, вкрите снігом. І все білясте снігове небо було повне птахів. З криком, розбурханими зграями, церковні галки злітали над містом, сідали на башти, на куполи, шугали в холодну височінь.
Даша спинилась на розі і поправила білу косинку. Котикова шубка її і муфта були вкриті сніжинками. Обличчя її схудло, очі були більші й суворіші.
— Іван Ілліч пропав без вісті, — сказала вона, — я про нього нічого не знаю.