— Я пам’ятаю, Дашенько, я встала рано, рано. З балкона видно було Париж, весь у голубуватому серпанку, і всюди здіймались білі, сірі, сині димки. Вночі був дощик, — пахло свіжістю, зеленню, ваніллю. Вулицею йшли діти з книжками, жінки з кошиками, відчинялися продовольчі крамниці. Здавалось — це міцне й вічне. Мені захотілось зійти туди, вниз, змішатися з натовпом, зустріти якусь людину з добрими очима, покласти їй руки на груди. А коли я спустилась на великі бульвари, — все місто вже було божевільне. Бігали продавці газет, всюди — схвильовані купки людей. В усіх газетах — страх смерті і ненависть. Почалась війна. З цього дня тільки й чути — смерть, смерть… На що ж ще сподіватися?
Помовчавши, Даша спитала:
— Катюшо…
— Що, рідненька?
— Як ти з Миколою?
— Не знаю, здається, ми простили одне одному. Дивись, ось уже три дні минуло, — він зі мною дуже ніжний. Які там жіночі рахунки. Мучся, збожеволій, — кому зараз це потрібно? Так, пищиш, як комар, і себе ледве чути. Заздрю старим жінкам — у них усе просто: скоро смерть, до неї і готуйся.
Даша заворушилась на підлокітнику крісла, зітхнула кілька разів глибоко і зняла руки з Катиних плечей. Катерина Дмитрівна сказала ніжно:
— Дашенько, Микола Іванович мені сказав, що ти наречена. Правда це? Бідненька, — вона взяла Дашину руку, поцілувала і, поклавши на груди, почала гладити. — Я вірю, що Іван Ілліч живий. Якщо ти його дуже любиш, — тобі більш нічого, нічого на світі не потрібно.
Сестри знову замовкли, дивлячись на сніг, що падав за вікном. Вулицею, серед кучугур снігу, сковзаючись чобітьми, пройшов взвод юнкерів з віниками й чистою білизною під пахвами. Юнкерів гнали в лазню. Проходячи, вони заспівали самою горлянкою, з присвистом:
Пропустивши кілька днів, Даша знову почала ходити в лазарет. Катерина Дмитрівна залишалась сама в квартирі, де все було чуже: два нудних пейзажі на стіні — копиця сіна і тала вода між голими березами; над диваном у вітальні — незнайомі фотографії; в кутку — сніп запорошеної тирси.
Катерина Дмитрівна пробувала їздити в театр, де старі актриси грали Островського, на виставки картин, в музеї, — все це здавалось їй блідим, злинялим, напівживим і сама вона собі — тінню, що блукає по давно всіма залишеному життю.
Цілими годинами Катерина Дмитрівна просиджувала коло вікна, коло теплої батареї опалення, дивилась на засніжену тиху Москву, де в м’якому повітрі, крізь падаючий сніг, линув сумний церковний дзвін, — служили панахиди або ховали привезеного з фронту. Книжка падала з рук, — про що читати? про що мріяти? Мрії і колишні думи, — яке це все тепер мізерне!
Час ішов від вранішньої газети до вечірньої. Катерина Дмитрівна бачила, як усі навколишні люди жили тільки майбутнім, якимись уявними днями перемоги й миру, — все, що зміцнювало ці сподівання, переживалось з підвищеною радістю, від невдач усі хмурніли, хнюпили голови. Люди, як маніяки, жадібно ловили чутки, уривки фраз, наймовірні повідомлення і спалахували від газетного рядка.
Катерина Дмитрівна наважилась, нарешті, і поговорила з чоловіком, просячи влаштувати її на яку-небудь роботу. На початку березня вона почала працювати в тому ж лазареті, де служила й Даша.
Спочатку в неї, так само як і в Даші, була огида до бруду і страждання. Але вона переборола себе і потроху втяглася в роботу. Це переборення було радісне. Вперше вона відчула близькість життя навколо себе. Вона полюбила брудну й важку роботу і жаліла тих, для кого працювала. Одного разу вона сказала Даші:
— Чому це видумано було, що ми повинні жити якимось незвичайним, витонченим життям? Власне, ми з тобою такі самі баби — нам би чоловіка якнайпростішого, та дітей якнайбільше, та до травички якнайближче…
На страсному тижні сестри говіли у Миколи на Курячих Ніжках, що на Ржевському. Катерина Дмитрівна возила святити лазаретські паски і розговлялася разом з Дашею в лазареті. У Миколи Івановича тієї ночі було екстрене засідання, і він заїхав за сестрами о третій годині ночі на автомобілі. Катерина Дмитрівна сказала, що вони з Дашею спати не хочуть, а просять повезти їх кататися. Це було безглуздо, але шоферові дали склянку коньяку і поїхали на Ходинське поле…
Було трошечки морозяно — холодило щоки. Небо —. безхмарне, в рідких, ясних зірках. Під колесами хрустів льодок. Катя і Даша, обидві в білих хустинках, в сірих шубках, тісно. притулились одна до одної в глибокому сидінні автомобіля. Микола Іванович, що сидів з шофером, озирався на них, — обидві були чорноброві, з великими очима.