— Їй-богу, не знаю, — котра з вас моя дружина, — сказав він тихо. І хтось з них відповів:
— Не вгадаєш, — і обидві засміялись.
Над величезним темним полем починало ледь помітно по краях зеленіти небо, і вдалині проступали чорні обриси Срібного бору.
Даша сказала тихо:
— Катюшо, любити дуже хочеться.
Катерина Дмитрівна кволо стиснула їй руку. Над лісом, в зеленуватій волозі світанку, сяяла велика зірка, мінилась, немов дихала.
— Я й забув сказати, Катюшо, — промовив Микола Іванович, обертаючись на сидінні всім тілом, — тільки що приїхав наш уповноважений — Чумаков, розказує, що в Галичині, виявляється, становище дуже серйозне. Німці лупцюють нас таким ураганним вогнем, що дощенту знищують цілі полки. А у нас снарядів, бачите, не вистачає… Чортзна-що таке!..
Катя не відповіла, тільки звела очі до зірок. Даша притулилася щокою до її плеча. Микола Іванович згадав чорта ще раз і звелів шоферові завертати додому.
На третій день свят Катерина Дмитрівна занедужала, не пішла на чергування і лягла в ліжко. Виявилось, що у неї запалення легенів, — мабуть, застудилась на протягах.
XX
— Отакі у нас діла — сказати страшно.
— Годі тобі на вогонь витріщатися, лягай спати.
— Отакі діла… Ех, люди добрі, пропаде Росія!
Під глиняною стіною сарая, вкритою високою, як ожеред, солом’яною покрівлею, коло тліючого вогнища сиділо троє солдатів. Один розвісив на кілочках сушити онучі, поглядав, щоб не загорілись; другий пришивав латку на штани, обережно тягнув нитку; третій, сидячи на землі, підібгав ноги і засунув руки глибоко в кишені шинелі; рябий і носатий, з чорною ріденькою борідкою, він дивився на вогонь запалими божевільними очима.
— Все продано, он які діла, — говорив він неголосно. — Як тільки наші починають натискати, — зараз наказ — відійти. Тільки й знаємо, що жидів на гілляках вішаємо, а зрада, мабуть, на самому верху кублиться.
— Так обридла мені ця війна, що в жодній газеті не опишуть, — сказав солдат, котрий сушив онучі, і обережно поклав хворостинку на жар. — Пішли наступати, відступили, знову наступ, от, пропаду на них нема! — і тим самим способом знову повертаємось на своє місце. Безрезультатно! — промовив він і плюнув на вогонь.
— Недавно до мене підходить поручйк Жадов, — з усмішкою, не підводячи голови, сказав солдат, який латав штани, — ну, добре. З нудьги, чи що, чорти ним порають. Починає прискіпуватись. Чому дірка на штанах? Та — як стоїш? Я мовчу. І скінчилась наша розмова дуже просто — тиць мене в зуби.
Солдат, який сушив онучі, відповів:
— Гвинтівок нема, стріляти нічим. На нашій батареї снарядів — сім штук на гармату. Тільки й залишається — в зуби давати.
Той, що латав штани, здивовано глянув на нього, похитав головою, — ну, ну! Чорний, страшноокий солдат сказав:
— Весь народ підняли, беруть тепер до сорока трьох років. З такою б силою світ можна пройти. Хіба ми відмовляємось? Тільки ж і ти своє виконуй, — ми своє виконаємо.
Той, що латав штани, кивнув:
— Правильно…
— Бачив я поле під Варшавою, — говорив чорний, — лежать на ньому тисяч п’ять або шість сибірських стрільців. Всі побиті лежать, як снопи. Нащо? Чому? А от чому… На військовій раді стали рішати, що, мовляв, так і так, і зараз же один генерал виходить звідти і нишком — телеграму в Берлін. Зрозумів? Два сибірських корпуси прямим маршем з вокзалу — прямо на це поле — і потрапляють під кулемети. Що ти мені кажеш, — в зуби дали. Батько мій, бувало, не так хомута засупониш, — підійде і б’є мене по морді, і правильно, — вчись, страх знай. А за що сибірських стрільців, як баранів, поклали? Я вам кажу, хлопці, пропала Росія, продали нас. І продав нас наш же таки мужик, з мого села Покровського, бродяга. Ім’я його навіть говорити не хочу… Неграмотний він, бешкетник, солодкомордий, одбився від роботи, почав коні красти, по монастирях тинятися, звик до жінок, до горілки солодкої… А тепер у Петербурзі за царя сидить, міністри, генерали круг нього так і крутяться. Нас б’ють, тисячами в сиру землю лягаємо, а в них, у Петербурзі, електрика так і палахкотить. П’ють, їдять, від жиру лопаються…
Він раптом замовк. Було тихо й вогко, в сараї хрумтіли коні, один глухо вдарив у стіну. З-за даху на вогонь сковзнула нічна птиця і зникла, жалібно крикнувши. І в цей час вдалині, в небі, виникло надривне ревіння. Воно наближалося, наче з неймовірною швидкістю летів звір, розриваючи рилом темряву, і ткнувся десь, і далеко за сараєм рвонув розрив, задвигтіла земля. Затупотіли коні, брязкаючи недоуздками. Солдат, який зашивав штани, промовив з острахом: