— Оце так гепнуло!
— Ну й гармата!
— Зажди!
Усі троє підвели голови. В беззоряному небі виростав другий звук, тривав, здавалося, хвилин зо дві, і десь зовсім близько, по цей бік сарая, гримнув другий розрив, виступили конуси ялин, і знову задвигтіла земля. І зараз же стало чути — летів третій снаряд. Звук його захлинався, притягав… Слухати було так нестерпно, що спинялося серце. Чорний солдат підвівся з землі і почав задкувати. І зверху дунуло, — сковзнула ніби чорна блискавка, і з рваним гуркотом знявся чорно-вогняний стовп.
Коли стовп осів, від місця, де було вогнище й люди, залишилась глибока вирва. Над розверненою стіною сарая загорілась і повалувала жовтим димом солом’яна покрівля. З полум’я, хропучи, вилетів довгогривий кінь і шарахнув до сосон, що виступали з темряви.
А вже за зубчастим краєм рівнини миготіли зірниці, ревіли гармати, піднімались довгими черв’яками ракети, і вогні їх, повільно падаючи, освітлювали темну, сиру землю. Небо свердлили, з гарчанням і ревінням, снаряди.
XXI
Того ж вечора, недалеко від сарая, в офіцерському бліндажі, з тієї нагоди, що капітан Тетькін одержав повідомлення про народження сина, офіцери одної з рот Усольського полку влаштували «бомбаус». Глибоко під землею, під потрійним накатом, в низенькому погребі, освітленому пучками вставлених у склянку стеаринових свічок, сиділи за столом вісім офіцерів, лікар і три сестри-жалібниці з летючого лазарету.
Випито було багато. Щасливий батько, капітан Тетькін, спав, уткнувшись у тарілку з недоїдками, брудна рука його висіла над лисим черепом. Від задухи, від спирту, від м’якого світла свічок сестри здавались дуже гарненькими; вони були в сірих платтях і в сірих косинках. Одну звали Мушка, на скронях її були закручені два чорних кучері; не перестаючи, вона сміялась, показуючи біленьке горло, в яке впивалися важкими поглядами два її сусіди і двоє тих, що сиділи навпроти. Друга, Марія Іванівна, повна, з рум’янцем до брів, чудово співала циганські романси. Слухачі в нестямі стукали по столу, повторюючи: «Ех, чорт! От було життя!» Третьою коло столу сиділа Єлизавета Київна. В очах у неї дробились, променились вогники свічок, обличчя біліли крізь дим, а одно обличчя сусіда, поручика Жадова, здавалося страшним і прекрасним. Він був широкоплечий, русявий, бритий, з прозорими очима. Сидів він рівно, туго підперезаний паском, пив багато і тільки бліднув. Коли розсипалась смішком чорноволоса Мушка, коли Марія Іванівна брала гітару, зібганою хустинкою витирала лице і починала грудним басом: «Я в степях Молдавии родилась», — Жадов повільно усміхався куточком прямого рота і підливав собі спирту.
Єлизавета Київна дивилась близько йому в чисте, без зморщок, обличчя. Він розважав її пристойною і незначною розмовою, розказав, між іншим, що в них у полку є штабс-капітан Мартинов, про якого ходить слава, ніби він фаталіст; справді, коли він вип’є коньяку, то виходить уночі за дріт, наближається до ворожих окопів і лає німців чотирма мовами; цими днями він поплатився за свою честолюбність раною в живіт. Єлизавета Київна, зітхнувши, сказала, що, значить, штабс-капітан Мартинов — герой. Жадов усміхнувся:
— Пробачте, є честолюбці і є дурні, але героїв нема.
— Але, коли ви йдете в атаку, — хіба це не геройство?
— По-перше, в атаку не ходять, а примушують іти, і ті, що йдуть, — боягузи. Звичайно, є люди, які рискують своїм життям без примусу. Але це ті, у кого — органічне прагнення вбивати. — Жадов постукав твердими нігтями по столу. — Якщо хочете, — то це люди, які стоять на найвищому ступені сучасної свідомості.
Він, легко підвівшись, взяв з далекого краю столу велику коробку з мармеладом і запропонував Єлизаветі Київні.
— Ні, ні, не хочу, — сказала вона і почувала, як стукотить серце, слабне тіло. — Ну, скажіть, а ви?
Жадов наморщив шкіру на лобі, обличчя його взялось дрібними несподіваними зморшками, стало старе.
— Що — а ви? — повторив він різко. — Вчора я застрелив жида за сараєм. Хочете знати — приємно це чи ні? Яка дурниця!
Він стиснув гострими зубами цигарку і чиркнув сірника, і плоскі пальці, що тримали його, були тверді, але цигарка так і не потрапила у вогник, не закурилась.
— Ну, я п’яний, пробачте, — сказав він і кинув сірника, що догорів до нігтів. — Ходімо на повітря.
Єлизавета Київна підвелась, як уві сні, і пішла за ним до вузької пролазки з бліндажа. Навздогін закричали п’яні, веселі голоси, і Марія Іванівна, рвонувши гітару, затягнула басом: «Дьішала ночь восторгом сладо- страстья…»