«… Вищеназваний штабс-капітан Жуков, з явним наміром загрожуючи життю пана коменданта, спочатку показав йому п’ять складених пальців, причому п’ятий стирчав між вказівним і середнім; цей огидний жест, очевидно, мав намір зганьбити честь імператорського королівського мундира…»
При цих словах комендант підвівся і, взявшись червоними плямами, докладно почав пояснювати суддям малозрозумілу історію з пальцями штабс-капітана. Сам Жуков, погано розуміючи по-німецьки, з усієї сили дослухався, поривався вставити слово, з доброю, винуватою усмішкою озирався на товаришів і, не витримавши, промовив по-російськи, звертаючись до обвинувача:
— Пане полковнику, дозвольте доповісти, — я йому кажу: за що ви нас, за що?.. По-німецьки не знаю, як висловитись, значить, пальцями йому показую.
— Мовчіть, Жуков, — сказав Іван Ілліч крізь зуби.
Голова постукав олівцем. Обвинувач читав далі.
Описавши, яким чином і за яке саме місце Жуков схопив коменданта і, «зваливши його навзнак, натискав йому великими пальцями на горло з метою заподіяти смерть», полковник перейшов до найбільш делікатного місця обвинувачення: «… Росіяни підштовхували і криками підбурювали вбивцю, один з них, а саме прапорщик Йоганн Телєгін, почувши, що біжать солдати, кинувся до місця події, відіпхнув Жукова, і тільки одна секунда відділяла пана коменданта від смертельної розв’язки». В цьому місці обвинувач, спинившись, самовдоволено усміхнувся. «Але в цю мить з’явились чергові нижні чини, і прапорщик Телєгін встиг лише крикнути своїй жертві: «Негідник».
За цим ішов хитромудрий психологічний розгляд вчинку Телєгіна, котрий, «як відомо, двічі намагався втекти з полону…». Полковник безумовно обвинувачував Телєгіна, Жукова і Мельшина, який підбурював до вбивства, вимахуючи кишеньковим ножем. Щоб загострити силу обвинувачення, полковник навіть вигородив Іванова й Убейка, «які діяли в стані нестями».
По закінченні читання комендант підтвердив, що саме так усе й було. Допитали солдатів; вони посвідчили, що перші троє обвинувачених дійсно винні, про других двох — нічого не можуть знати. Голова, потерши худі руки, запропонував Іванова й Убейка від обвинувачення звільнити через недоведеність доказів. Багровий офіцер, що докурив до губів сигару, кивнув головою; обвинувач, трохи повагавшись, теж погодився. Тоді двоє з конвойних підняли гвинтівки. Телєгін сказав: «Прощайте, товариші». Іванов похилив голову, Убейко мовчки, з жахом, глянув на Івана Ілліча. їх вивели, і голова надав слово обвинуваченим.
— Чи вважаєте себе винним у тому, що підбурювали до бунту і вчинили замах на життя коменданта табору? — спитав він Телєгіна.
— Ні.
— Що ж саме ви бажаєте сказати з цього приводу?
— Обвинувачення від першого до останнього слова — чистісінька брехня.
Комендант, розлючений, схопився, вимагаючи пояснення, голова знаком спинив його.
— Більше ви нічого не маєте додати до вашої заяви?
— Ні.
Телєгін одійшов від стола і пильно подивився на Жукова. Той почервонів, засопів і на запитання повторив слово в слово все, що сказав Телєгін. Так само відповів і Мельшин. Голова вислухав відповіді, стомлено заплющив очі. Нарешті судді встали і вийшли в сусідню кімнату, де в дверях багровий офіцер, що йшов останнім, виплюнув докурену до губів сигару і, піднявши руки, солодко потягнувся.
— Розстріл, — я це зрозумів, як тільки ми ввійшли, — сказав Телєгін півголосом і звернувся до конвойного: — Дайте мені склянку води.
Солдат поквапливо підійшов до стола і, придержуючи гвинтівку, почав наливати з графина каламутну воду. Іван Ілліч швидко, в саме вухо, прошепотів Мельшину:
— Коли нас виведуть, постарайтесь завести мотор.
— Зрозумів.
Через хвилину з’явились судді і зайняли свої старі місця. Голова не поспішаючи зняв монокль і, близько тримаючи перед очима клаптик паперу, що злегка тремтів, т прочитав короткий вирок, за яким Телєгін, Жуков і Мельшин засуджувались до смертної кари через розстріл.