— Підійди!
Іван Ілліч наблизився. Жандарм, нагнувшись із сідла, уважно обмацав його карими очима, почервонілими од вітру і безсоння, — раптом вони блиснули.
— Руський! — крикнув він, хапаючи Телєгіна за комір. Іван Ілліч не виривався, тільки усміхнувся криво.
Телєгіна замкнули в сараї. Була вже ніч. Виразно доносився гуркіт стрільби з гармат. Крізь щілини було видно тьмяно-червоне світло заграви. Іван Ілліч доїв залишки хліба, взятого вчора з воза, походив вздовж дощаних стін, оглядаючи — чи нема де-небудь пролазки, спіткнувся об тюк спресованого сіна, позіхнув і ліг. Але заснути йому не довелося — після півночі неподалік почали бухати гармати. Червонуваті спалахи проникали крізь щілини. Іван Ілліч трохи підвівся, прислухаючись. Проміжки між чергами зменшувались, дрижали стіни сарая, і раптом зовсім близько затріщали постріли з гвинтівок.
Ясно, що бій наближався. За стіною почулися стривожені голоси, запихкав автомобіль. Протупотіло безліч ніг. Чиєсь важке тіло вдарилось знадвору об стіну. І аж тоді Іван Ілліч почув, як у стіну наче б’ють горохом. Він зараз же ліг на землю.
Навіть тут, у сараї, тхнуло пороховим димом. Стріляли без перерви, очевидно — росіяни наступали страшенно швидко. Але ця буря жахливих звуків тривала недовго. Почулися тріскотливі удари — розриви ручних гранат, наче давили горіхи. Іван Ілліч схопився, забігав вздовж стіни. Невже відіб’ють? І нарешті залунало хрипко-пронизливе ревіння, вищання, тупіт. Одразу вщухли постріли, В довгу секунду тиші було чути тільки удари в м’яке, залізний брязкіт. Потім злякано закричали голоси: «Здаємось, рус, рус!..»
Віддерши в дверях тріску, Іван Ілліч побачив, як біжать постаті, — вони закривали голови руками. З правого боку на них налетіли величезні тіні вершників, врізались у юрбу, закрутились. Троє піших повернули до сарая. Слідом за ними рвонувся вершник, з башликом, що підлітав за спиною. Кінь, — величезний звір, — хропучи, важко звівся дибки. Вершник, як п’яний, вимахував шаблею, рот його був широко роззявлений. І коли кінь опустив перед, він із свистом ударив шаблею, і лезо, врізавшись, зламалось.
— Випустіть мене! — не своїм голосом закричав Телєгін, стукаючи в двері. Вершник спинив коня:
— Хто кричить?
— Полонений. Російський офіцер.
— Зараз. — Вершник відкинув ефес шаблі, нахилився і відсунув засув. Іван Ілліч вийшов, і той, хто випустив його, офіцер «дикої» дивізії, сказав насмішкувато:
— Оце так зустріч!
Іван Ілліч придивився:
— Не впізнаю.
— Та Сапожков, Сергій Сергійович. — І він зареготав різким сміхом. — Не сподівався?.. От, чорти б його взяли, от війна!
XXX
Останню годину до Москви поїзд з протяжним свистом ішов повз спорожнілі дачі; білий дим його плутався в осінньому листі, в прозоро-жовтому березняку, в пурпуровій осичині, звідки пахло грибами. Іноді до самої колії звисала багряна лапата гілка клена. Крізь поріділий чагарник видно було подекуди скляні кулі на клумбах, і в дачних будинках ~ забиті вікна, на доріжках, на східцях — опале листя.
Ось промайнув полустанок; два солдати з торбами байдуже дивились на вікна поїзда, і на лавці сиділа в картатому пальтечку сумна, забута баришня, видряпуючи кінцем зонтика візерунок на мокрих дошках платформи. Ось, за поворотом, з-за дерев, появився дерев’яний щит з намальованою пляшкою! «Незрівнянна горобинова Шустова». Ось скінчився ліс, і по один і другий бік його потяглися довгі ряди біло-зеленої капусти, коло шлагбаума — віз з соломою, і жінка в чоловічому кожушку держить за поводи норовисту конячину. А вдалині, під довгою хмарою, вже видно гострі верхи башт, і високо над містом — сяючий купол Христа-Спасителя.
Телєгін сидів біля вікна у вагоні, вдихаючи густий запах вересня, запах листя, прілих грибів, диму від соломи, що десь горіла, і запах землі, прибитої на світанку приморозком.
Він почував позад себе шлях двох тяжких років і кінець його — в цій чудовій довгій годині дожидання. Іван Ілліч знав: рівно о пів на третю він натисне головку дзвінка в цих єдиних дверях, — вони йому уявлялися світлодубовими, з двома шибками вгорі, — куди він приплентався б і мертвий.
Городи скінчились, і обіч колії замиготіли забризкані гряззю будиночки передмість, сяк-так бруковані вулиці з гуркочучими вантажними візниками, огорожі і за ними садки з старезними липами, що простягнули віти до середини провулків, різнокольорові вивіски, прохожі, які йдуть у своїх дрібничкових справах, не помічаючи гримотючого поїзда і його — Івана Ілліча — в вікні вагона; внизу, в глибину вулиці побіг, як іграшковий, трамвай; з-за будинку виплив купол церковці — колеса застукотіли по стрілках. Нарешті, нарешті — після двох довгих років — поплив вздовж вікон дощаний перон московського вокзалу. В вагони полізли чистенькі й байдужі старички в білих фартухах. Іван Ілліч далеко висунув голову, придивляючись, Дурниці, він же не сповіщав, що приїде.