— Тату! — вигукнув хлопчик по-англійськи. — Дивись, який у нас хойті-тойті!
— Хойті-тойті?! — повторив батько глухим голосом. Він стояв, опустивши руки, і зовсім не знав, що робити. А я почав люб’язно кланятись йому і навіть… став перед ним на коліна. Англієць посміхнувся й поляскав мене по хоботу.
“Перемога! Перемога!” — радів я…”
На цьому й закінчується розповідь слона. Власне кажучи, на цьому можна закінчити і його історію, оскільки дальша доля Хойті-Тойті не становить особливого інтересу. Слон, Вагнер і Денисов зробили чудову прогулянку в Швейцарію. Слон, дивуючи туристів, гуляв на околицях Веве, де колись любив гуляти Ринг. Іноді слон купався в Женевському озері. На жаль, того року рано похолодніло, і нашим туристам довелося вернутися в Берлін у спеціальному товарному вагоні.
Хойті-Тойті і досі працює в цирку Буша, чесно заробляючи свій щоденний трьохсотшістдесятип’ятикілограмовий пайок і дивуючи не тільки берлінців, а й багатьох іноземців, які спеціально приїжджають в Берлін подивитись на “геніального слона”. Учені ще й тепер сперечаються про причини цієї геніальності. Одні кажуть — “фокус”, другі — “умовні рефлекси”, треті — “масовий гіпноз”.
Слона доглядає Юнг, надзвичайно ввічливий і запобігливий. Глибоко в душі Юнг побоюється Хойті-Тойті і підозріває, що тут не без чортовиння. Уявіть собі: слон кожного дня читає газету, а одного разу витяг з кишені Юнга коробку з двома колодами карт для пасьянса — і що ж? — коли Юнг випадково прийшов до слона, то застав його за розкладанням пасьянса на днищі великої бочки. Юнг нікому не розповів про цей випадок: він не хоче, щоб його вважали брехуном.
Написано за матеріалами Якима Івановича Денисова. І. С. Вагнер, прочитавши цей рукопис, написав: “Усе це було. Прошу не перекладати цього матеріалу на німецьку мову. Таємниця Ринга мусить бути збережена принаймні для близьких”.
НАД БЕЗОДНЕЮ
І. ТАЄМНИЧА ДАЧА
Під час своїх прогулянок в(околицях Сімеїза я звернув увагу на самітну дачу, що стояла на крутому схилі гори. До цієї дачі не було навіть дороги. Дача була обгороджена високим парканом з єдиною низенькою хвірткою, яка завжди була щільно причинена. І жодного зеленого куща, ані дерева не видно було над парканом. Навколо дачі — голі уступи жовтуватих скель; між ними подекуди ріс миршавий ялівець і низенькі криві гірські сосни.
“Що за фантазія спала комусь на думку поселитись на цій дикій, голій скелі? Та чи й живе там хто-небудь?” — думав я, блукаючи кругом дачі.
Я ще ніколи не бачив, щоб хто-небудь виходив звідти. Моя цікавість була такою великою, що я, признатись, пробував заглянути на подвір’я таємничого житла з високих скель. Але дача була так розташована, що звідки б я не заходив, я міг бачити тільки невеликий куток двору. Цей куток теж був голий і необроблений, як і навколишня місцевість.
Та після кількох днів спостережень я помітив, що по двору пройшла якась літня жінка в чорному.
Це мене ще більше зацікавило.
— Якщо там живуть люди, то мусять же вони підтримувати хоч який-небудь зв’язок з зовнішнім світом, ну, хоча б ходити на базар по продукти!
Я. почав розпитувати своїх знайомих, і, нарешті, мені пощастило задовольнити свою цікавість. Щоправда, ніхто не знав нічого певного про мешканців дачі, але один знайомий сказав мені, що, судячи з чуток, там живе професор Вагнер.
Професор Вагнер!
Цього було досить, щоб зовсім прикувати мою увагу до дачі. Мені захотілося за всяку ціну побачити незвичайну людину, яка наробила стільки шуму своїми винаходами. Але як?.. Я буквально почав шпіонити за дачею. Відчував, що це було негарно, і все-таки не припиняв своїх спостережень, годинами в різний час дня і навіть ночі просиджуючи за кущем ялівцю, недалечко від дачі.
Кажуть, якщо людина невідступно прагне якоїсь однієї мети, то рано чи пізно вона її досягне.
І ось одного разу рано-вранці, тільки-но розвиднілось, я почув, що таємничі двері у високому паркані рипнули. Я весь насторожився, зщулився і, затамувавши подих, чекав, що буде далі.
Двері відчинились. Високий чоловік з рум’яним обличчям, русявою бородою і навислими вусами вийшов і уважно оглядівся навкруги. Звичайно, це він, професор Вагнер!
Пересвідчившись, що навколо нікого нема, він повільно піднявся вгору, дійшов до невеликого гірського майданчика і почав займатись там якимись зовсім не зрозумілими для мене вправами. На площадці було розкидане каміння різних розмірів. Вагнер підходив до каменів і робив спробу підняти їх, потім, обережно ступаючи, переходив на нове місце і знову брався за камені. Але всі вони були такі великі й важкі, що навіть професіональний атлет навряд чи зсунув би їх з місця.
“Що за дивовижна забава!” — подумав я. Та зненацька я був так вражений, що не міг стримати мимовільного вигуку. Сталося щось неймовірне: професор Вагнер підійшов до великого уламка скелі, більшого за людину, взявся за гострий виступ і підняв уламок з такою легкістю, начебто це був жусок картону. Витягнувши руку, він почав описувати дуги цим уламком скелі.
Я не знав, що й подумати. Або Вагнер мав надприродну силу… — але чому ж тоді він не міг підняти порівняно невеликі камені? — або… Я не встиг закінчити своєї думки, як новий фокус Вагнера ще більше вразив мене.
Вагнер підкинув брилу вгору, мов камінчик, і вона і полетіла, піднявшись метрів на двадцять угору. З хвилюванням я чекав, як ця брила гепнеться на землю. Та вона падала досить повільно. Я нарахував десять секунд, перш ніж брила опустилася вниз. І коли вона була над землею на висоті людського зросту, Вагнер підставив руку, впіймав і вдержав брилу, причому його рука навіть не здригнулася:
— Хо-хо-хо! — весело баском розсміявся Вагнер і далеко відкинув від себе брилу.
Вона, пролетівши деякий час паралельно землі, круто змінила лінію польоту на прямовисну, швидко впала і з страшенним гуркотом розлетілася на куски.
— Хо-хо-хо! — знову розсміявся Вагнер і якось незвичайно стрибнув.
Піднявшись метрів на чотири, він пролетів уздовж майданчика в мій бік. Вагнер, мабуть, не розрахував стрибка, бо з ним трапилась така сама історія, як і з брилою: несподівано він став швидко падати. І коли б не укіс, куди професор упав, він, мабуть, розбився б на смерть. Вагнер упав недалеко від мене, по той бік ялівцевого куща, застогнав і вилаявся, вхопившись за коліно. Потерши забите місце, він зробив спробу встати і знову застогнав.
Після деякого вагання я вирішив показатися й допомогти вченому.
— Ви дуже вдарились? Вам допомогти? — спитав я, виходячи з куща.
Здається, моя поява не здивувала професора. Принаймні він цього нічим не виявив.
— Ні, дякую, — спокійно відповів Вагнер, — я сам дійду. — І ще раз спробував підвестись, його обличчя перекривилося від болю.
Він навіть відкинувся назад. Нога в коліні швидко пухла. Видно було, що без сторонньої допомоги йому не обійтись.
І я став діяти рішуче.
— Ходімте, поки біль не дуже знесилив вас, — сказав я й підвів його. Професор скорився. При кожному русі хвора нога завдавала йому страждань. Ми повільно підіймались крутим схилом. Я майже ніс Вагнера на собі і сам знемагав під вагою його тіла. Але разом з тим я був дуже задоволений, що таким чином дістав можливість не тільки побачити, але й познайомитися з професором Вагнером, побувати в його житлі. А втім, може, дійшовши до хвіртки, він подякує мені і не впустить у хату? Ця думка непокоїла мене, коли ми підходили до високого паркана дачі. Але він нічого не сказав, і ми переступили заповітну межу, — та навряд чи й міг він що-небудь сказати, йому було зовсім погано. Від болю ії струсу Вагнер був майже непритомний. Я теж падав від утоми. І все-таки, перш ніж увести його в дім, я встиг через плече окинути цікавим поглядом двір.