Небезпечними були ті місця. Не один роз’їзд зник безвісти, інколи знаходили тільки кісточки або порубані чи розірвані тіла. Хто теє робив, лишалось загадкою. Чи навіжена тварюка, страшний хижак, чи то робота ятаганів, а тіла вже потім рвали степові вовки та клювали стервяки. А бувало, степовики конями людей розривали. А може, нечистий гуляв зі своїми посіпаками цим напівдиким краєм та ловив заблукалих подорожніх. Всяк траплялося. Як би там не було, відправлятися в дорогу наодинці не ризикував ніхто.
Січ воювала. Відбивала атаки татар та османців, ходила війною на південь та на захід, приймаючи то один, то інший бік. Загалом, якщо не воювали за себе, то билися за тих, хто більше платив. Інколи повставали проти влади ляшського короля та сейму, або проти північного царя, що хотів підкорити козаків собі, на голих лівобережних землях будуючи фортеці - мовляв, для оборони від татарви; а насправді аби контролювати козацьку вольницю, бо гарнізон фортечок складався тільки з мордвинів. Козакам туди ходу не було.
Довго в спокої козаки не жили. Поки було за що їсти-пити, гуляли, не турбуючись про наступний день. А от коли закінчувалось срібло та золото, що привезли з походів, якщо пропивалися в шинках гарні кафтани, килими та дорога зброя, починали козаки думки гадати та ради збирати. І тоді, якщо був хиткий мир з сусідами, січовики починали свою війну - ходили на хана. Десятки, інколи сотні човнів спускались Дніпром, і палали сералі та мечеті, горіли поселення та містечка. Так запорожці мстили татарам, що мстилися козакам тією ж копійкою. Хто почав першим, було невідомо, та закінчувати того коловороту вогню та крові ніхто не поспішав.
Радко прийшов до Січі багато років тому й одразу попав в бій - в той же день, немов зустрічаючи новачка, татари поперли в Дике поле. Козаки зустріли їх, як годиться, ще й полонених взяли. Радко тоді й виділився, будучи першим на полі бою. Хлопець, що ледь міг шаблю в руках тримати. Та й ту взяв вже на полі бою, відібрав в убитого татарина. Нею він і зарубав свого першого ворога. Проштрикнув, вціливши під ребра, між панцирних бляшанок. Вбив людину, занапастивши свою душу першим із смертних гріхів. Що тоді відчував, згадувати не хотів. Та й не пам’ятав достеменно, бо пам'ять така штукенція, що дурні спогади ховає, підміняє іншими. Менш мерзенними. Пам’ятав він лиш, що побачивши, як юшить кров з рани, як хапається людина за живіт, намагаючись втримати втікаюче життя, відчув він таку слабкість, що мов в льодяну воду скочив. Шабля з рук випала, на коліна впав, мов не його ворог, а сам він помирав. Одне діло розбирати кабана, інше - випустити нутрощі людині і зріти як вона волає, хапається за рану. Бачити безумні злякані очі, в яких вже читається смерть...
Що було, то минуло. З тих пір Радко звикся з убивством, і його більше не вивертало від гидкого сморіду гарячих нутрощів та крові. Але ж коли це можливо, вбивств він уникав, навіть на війні. Особливо, коли билися з ляхами чи москалями. Тоді він рубав, але не по шиї чи тулубу, а по руках-ногах. Не вбачав він ворогів в братах християнах, бо лиш обставини робили їх ворогами. Сьогоднішній супротивник завтра міг зробитися товаришем в боротьбі проти гіршої загрози - чорної навали нехристів-ханів
Розділ п’ятий
Побратимів подарунок.
Літо 7159 (1651) року.
На Україні була війна. Билися українці з поляками; билися пригноблені з гнобителями. Одні билися за свою землю, на якій споконвіку батьки їх жили; інші прийшли незваними, та билися за землі для своїх нащадків. Одні билися за права свої та свободи; інші - за закон і порядок під владою короля. Одні билися за волю, інші за кріпаків для своїх маєтків. Ті та інші билися за свою віру, бо одні вважали вірними грецькі обряди, а інші латинським перевагу надавали.
В кожного була своя правда. Але Богу наймиліша та, що ближча до законів, в скрижалях записаних. Тому перемагали козаки, хоч перемоги їх дорого коштували.
Влітку року 1651 зустрілися дві армії під Берестечком. Півтори сотні тисяч ляхів короля Яна Другого Казимира проти ста тисяч козаків та татар. Хмельницький знайшов союзника, на якого скоса не дивився лиш косоокий... Казали козаки, що прийшли останні часи, якщо християни з бусурманами об’єдналися, аби інших християн бити. Чи мало самі натерпілися від татар? Та Богдан своє казав, і слова його були розумними.
- Всяко краще тримати невірного друга поруч, ніж подавшись на Польщу отримати від ворога удар в спину. - казав Хмельницький, і з тим не можна було не погодитися.