Січовики жили в очікуванні. Порох тримали сухим, шаблі гостро відточеними. Знали, що не довго спати. Як зійде сніг, піде в ріст трава, дасть змогу прогодувати коней - і буде новий похід, нова війна.
Радко тримав хлопців напоготові. Війна війною, та для них робота знайдеться і в час перемир'я. Навіть більше того - Богдан знову направив послів до Гирея. На захід також відіслали козаків, перевдягнених голотою або шляхтичами - в залежності від здібностей. Дивитися, слухати, примічати. Відбирали тих, хто вільно володіє польською, бо від інших мало було проку.
Радко польською розмовляв не гірше, ніж рідною мовою. Знав також турецьку мову, і москальську. Хотів сам в розвідку йти, рвався на Гуцульщину, була на то своя причина. Та Богун поки тримав сотника при собі, не відпускав. Бо такі козаки війську потрібні, не мирному життю.
Табір жив своїм життям. Горіли вогнища, варилися котли. Від кухонь тягнулися запахи каші, дичини, юшки та свіжопеченого хлібу. Козаки снували між куренів, ходили один до одного гостювати. Вільні від служби потроху пиячили, та кошові на те закривали очі - немає походу, козаки нудьгують. То хай розвіються.
Радко ходив поміж куренів, повз козаків, що веселилися або нудилися, грали в карти чи просто спали розкинувшись на возах. Знайомі кланялися йому, дехто запрошував погостювати, хоча добре відали - цей козак не п'є гіркої. Заманювали вином чи свіжиною, і частенько Радко не відмовлявся, знаючи що може дізнатися багато цікавого. Якщо уважно слухатиме.
Козаки нудьгували, і будь яка переміна була розрадою. То впіймають когось схожого на татарчука та повісять а чи на кілок посадять, аби інші не повадилися; то гулянку влаштують, з музиками та дівками, яких безліч ошивалося біля козаків. Місцеві хлопці і носа не тикали - раз ти не у війську, значить, ворог чи боягуз. В обох випадках добра не чекай. От молодики місцеві і втікали якнайдалі, лишаючи дівок козакам на потіху.
Останні з того не переймалися. Козаки розважалися, дівчата теж, знаючи, що козак сьогодні тут, а завтра далеко, і про ганьбу дівочу ніхто не довідається. А раз так, то і ганьби ніякої нема.
Радко й сам по дівках походити не минав, хоча в цій справі був перебірливим. Якщо не схожа дівчина на ту, з якою міг би життя пов'язати - нізащо з нею не ліг би. А тепер і поготів, бо знайшов нарешті ту, що мала стати його долею.
Був Радко справжнім козаком, інколи бездумним, інколи надто гарячим. Веселим башибузуком, під стать іншим зірвиголовам, що над усе ставили військову славу. Та з деякого часу все змінилося.
Коли твоє життя нерозривно пов’язане зі смертю, ти починаєш по іншому ставитися до всього на світі. Звичайні речі вже не видаються такими буденними. Ти раптом помічаєш, що небо блакитне, а сонечко лагідне. Чуєш шепіт вітру, плескіт хвиль, пташиний спів, та відчуваєш спокій, якого не знав, поки не пізнав криків болю, свисту куль та гуркоту від пострілів гармат. І починаєш цінувати тихі радощі, такі звичні й непримітні для тих, хто не бачив горя війни. Вчишся цінувати та насолоджуватись тим тихим раєм, що дарує мирне життя.
Не бачивший війни миру не пізнає.
Радко більше не рвався в бій. Коли маєш заради чого житии - смерті не шукаєш. Раніше про те не думав, кидався в саме пекло, треба було те чи ні. Адже навіщо живе козак, як не заради бою? Так гадав. Але тепер все перемінилося в його житті, в його внутрішньому світі. Він змінився. Сидів осторонь, згадував вчорашнє, мріяв про завтрашнє. Чи порозумнішав, чи подорослішав, але вже не лишався таким як раніше. Для побратимів завжди був Радко справжнім козаком, а тепер ледь не споганився. І то було їм не до вподоби, бо козак лиш тоді козак, коли за війну думає та битвою живе.
Товариші дивувалися, проте мовчали, слова не казали. Мало що у людини на душі. Ніколи молодий запорожць не був боягузом, не зробився ж він ним оттепер? Бо знали свого отамана; знали, що в потрібний час візьме шаблюку та забуде про все окрім бою. Бо як не складається доля, а козака холопом не зробиш. Нема такої сили, що втримає гарячого до побоїща гайдамаку. Ні кайдани ворожі, ні ніжні обійми молодої красуні. Навіть якщо сам собі ярмо на шию натягає, жінкою коханою називаючи - і те ярмо його не втримає, коли він справжній козак.
В боягузтві винуватити Радка не могли. Не пас він задніх раніше, не робив того й нині. Але якщо колись був він зірвиголовою та кидався в саме полум'я, в самий жар битви, то зараз ходив по краю, розсудливо та обачно.
Берігся козак, як же без того. Раніше, не маючи коханої, не мнив про майбутнє. Тепер же такі думки не полишали його. Майбутнє обіцяло зміни, яких давно чекав. Від того хотілося жити. Загине він - зникне рід Вернидуба. А тепер, познайомившись з Оксаною, він мав сподівання, що таки колись продовжить батьківський рід. Є кохана дівчина - буде все. Родина, діти, дім. Затишний куточок і сімейний спокій. Тиша, ніякої війни з її жахіттями та неправдою, з її болем та стражданнями... Чи не в тому щастя земне?