Розділ десятий.
Видиме й невидиме.
В темряві не було ні снів, ні видінь. Був лиш голос, але що він промовляв Радко розібрати не міг. Поволі, немов виринаючи з глибокого виру, він приходив до тями. Пітьма змінилася блідими колами, зарожевіла, коли козак спробував відкрити повіки. То було важко, мов хто їх глеюкою заліпив.
- Уф, оклигав. Я вже гадав, Богу душу віддаси!
Голос був незнайомий. Чи то дівчачий, чи то хлопчачий. Радко спробував підвестися, але шия не тримала голови, тому він знову ліг, поволі приходячи до тями. Звідкілясь на лице бризнуло водою, від чого глина розм’якла і повіки поволі позбавились свого тягаря. Сонячне світло осліпило в першу мить, та згодом він призвичаївся і зміг побачити того, чий голос чув на тому світі.
То був хлопчина, на вигляд - циганча. Чорняве, кудряве. Худеньке.
- Хто ти? - прошепотів Радко, не сподіваючись, що промовить досить голосно аби його почули. Сили не було навіть вустами рухати.
- А хіба не видко? Хлопчик.
- Циганчик...
- Хай буде так. - засміялось циганча.
Більше козак не розпитував. Не до того було йому. Голова йшла обертом;, здавалося що весь світ летить шкереберть, стає з ніг на голову, і ніяк не спинити цього руху. Дивно що дерева не падали, а земля з камінням не скочувались в прірву.
- Випий... - циганча протягнуло кухоль. Радко глянув недовірливо. Дивно було бачити тут малого, та ще й з келихом чогось, схожого на...
- Пий, не бійся. То узвар, я з собою в дорогу взяв. Тобі якраз буде...
Радко замружив очі, принюхався. Пахло смачно, від одного того запаху на мить легше зробилося, кислий дух в горлянці мов вітром розігнало.
Взяв келих, пригубив обережно. Яблука, шипшина... Смакота! Припався так що не відірвати, аж поки все не видудлив. Сили з кожним ковтком поверталися до нього, розганяючи застиглу кров. Тільки тоді схаменувся, згадавши що то дитина собі взяла десь на поле, а чи у ліс...
Радко придивився пильніше. Дивні очі були в хлопчини. Немов карі, але якось дивно світлі, з жовтими цяточками. Вогники спалахнули в них, коли циганча розсміялося.
Після узвару як на світ народився.
- То як тебе зовуть?
- Та й зови Циганчиком, я відзовусь.
- Хіба в тебе немає імені?
- Є, звичайно. Та ти язик зламаєш, поки вимовиш. А тебе як звати?
- Радком зви...
- Як пса?
- Сам ти... Взагалі, що ти тут робиш?
- Кіз пасу!
- І де ті кози?
- По лісі бігають. - всміхнувся хлопчик.
- Гарний з тебе пастух.
- Та вже який є.
Замовкли. Радко озирнувся, та тварин ніде не побачив. Лиш Чорниш стояв поодаль, опустивши голову. Йому немов байдуже було до справ хазяїна, знай пощипував собі травичку. А за ним... Огледівся Радко, та не впізнав місцини. Здавалося все те ж саме, що і вночі - скирта сіна, стара груша на березі річки, ліс за річкою...
Але замість шинку було згарище. Старе, поросле ріпяхами та колючими кущами акації...
Серце застугоніло, голова знову обертом пішла. Чи то йому мариться, чи вчорашнє наснилося? Закрив очі, приходячи до тями. Відкрив. Нічого не помінялося. Лиш хлопчина підвівся, і вже не сидів навколішки, а стояв по пастушому, опираючись на довгу палицю.
- Де ми? Далеко звідсіль до села?
- Трохи є.
- З ким живеш?
- А ні з ким. В кошарі з вівцями та козами. З того й харчуюсь, що доглядаю.
- А батьки?
- Немає.
- Сирота, значить?
- Значить, сирота. - якось дивно підтвердив хлопчина, немов про теє раніше ніколи не думав.
Не годиться розпитувати про сумне, і козак запитав за суттєве:
- А то що за розвалюха? - вказав він на руїни.
- Відьмин шинок.
- Відьмин?
- Ага. Там відьма стара жила, то поселяни спалили її разом з хижею.
- Давно то було?
- Та вже подавно. Років з десять...
Від такої новини годі було і оговтатися. Деякий час козак приходив до тями, знесилено тулячись спиною до копиці. Хлопчак не заважав, сидів поруч, розглядав свої босі литки. Лиш коли Радко підвівся, хлопчик теж підхопився на ноги.
- Ти куди?
- Маю йти геть...
- Я піду з тобою, якщо візьмеш...
- Куди підеш?
- На Січ.
- Там таких як ти, не беруть. - посміхнувся козак, пильно придивляючись до сиротини.
- Я до куреня й не проситимусь. Та місце й мені знайдется. Тільки візьми... - в очах хлопця було стільки сподівання, що годі було відмовити.
Радко придивився до хлопчини і побачив не тільки благання. Ще він побачив впертість і впевненість в своїх силах. В хлопця є козацька жилка, одразу видко. Сам піде, якщо не покликати.
- Як скажеш...