Не вірив, але сподівався... Знав, бідолашний, що так і так кінець йому.
Без остраху підходив хлопець до звіра. Не тремтіли його долоні, простягнуті до оскаленої пащеки. Дивився впевнено, дихав спокійно. Не чув вовк страху в людині, і це бентежило, бо не знав, чого очікувати. Та не той звір вовк, щоб мовчки в руки датися. Не встиг хлопець доторкнутися до настовбурченого загривку, погладити заспокійливо, як рвонувся звір, вдарили гострі білі зуби...
Вхопили повітря. Чекав на таке козак, не сумнівався, що вовк захищатиметься. То не блудний пес, що людям руки лиже, а звір, народжений вбивати. Козак відвів руку вчасно, на мить раніше, ніж клацнули вовчі щелепи. В той же час інша його рука швидше блискавки рвонулася вперед, схопила вовчу шкіру, вдавила в землю могутню шию. Всім тілом навалився козак на звіра, придавлюючи того до землі.
- Вибач, братику... По іншому не вийде...
В руці блиснув ніж. Вовк захрипів. Безсило, безнадійно.
- Кажуть, вовча шкіра дорого коштує в цих краях. Десять грошів, якщо не більше. Така ціна життя твого, вовчику-братику.
Потягнулася сталь до черева тварини. Вогник затухав, догораючи, та свою справу він зробив. Щоб вчинити те, що чинив козак, світла не знадобиться.
Вовк важко дихав, блимав очима, пручався. Та де йому, знесиленому, було противитися людині. Якби ж хоч на мить міг вивільнитися, впитися іклами, піти з життя з боєм, а не так... Зарізаним мов ягня...
Та не торкнувся ніж беззахисного горла; пройшов повз ребра, не поранивши. Намацав козак залізний ланцюг, знайшов гострі зубці, що впилися в вовчу лапу. Вставив ніж, надавив. Звір все ще пручався, намагався скинути з себе людину; не без зусиль вдалося козакові розвести сталеві щелепи капкану. Коли зробив справу, відкинув залізяччя геть від себе, промовивши:
- Вільний ти тепер, братику. Біжи, якщо лапа тебе втримає, більшого я для тебе зробити не можу.
Відштовхнувшись від кудлатого тіла, він відскочив, про всяк будучи наготові до захисту. Проте битися не довелося. Сірий лісовий хазяїн зрозумів, що вільний. Спалахнули ще раз очі, кинувши останній погляд на дивну людину, що вчинила неочікуване. Не звичне для двоногого...
Вовк звівся, зробив крок на трьох лапах, потім другий... Скочив, і через мить зник в темряві. Мов його тут і не було.
- Ну ось... Біжи своєю дорогою, а я піду своєю.
Так і вчинив.
Куди ті дороги приведуть, лиш час покаже. А поки козак і не підозрював, що ця ніч тим не скінчиться. Стане вона памятною на все життя, що лишилось йому прожити на білому світі.
Розділ другий.
Вона.
Кілька місяців провів козак на чужині, набираючись сил та лікуючи рани, поки не прийшла звістка про запорожців. Кажуть, важкі часи знову настали для України, знову вороги пруть зусібіч. Мав бути Радко з побратимами. Хай ще болять незагоєні рани, хай ниє тіло і сідло не тримає, та душа болить більше. За свою землю, за своїх рідних та братів, котрі б'ються з ворогом що є сил. Має бути з ними, пліч опліч, з шаблею в руках. От і поспішав козак, не чекав, поки зовсім сили повернуться. Дасть Бог, скоро знову стане невтомним, як і раніше. Але чекати того, лежачи лежма та зализуючи рани, мов старий пес, він не міг. Кликала честь козацька в дорогу далеку, на битву криваву. І не боявся він того, а навпаки, чекав. Бо де ще козаку завоювати вічну славу, як не в поході проти лютого ворога? Де показати силу та відвагу войовничу, як не в бою з супостатами?
Він втратив рахунок дням, що минали. Що божа неділя, що п’ятниця - все було єдино. День міняв ніч, ніч приходила на зміну дню. Дальня дорога втомлювала, ледь загоєні рани ще боліли, хоч він давно навчився не звертати на те уваги. І біль забувалась, ховалась в дальні закутки, нагадуючи про себе лиш вночі, коли слабне воля.
Ніч підкрадалася непомітно, накидаючи на небо чорне рядно, вишите яскравими зорями. Сонце тікало від ночі, забираючи з собою денне тепло. Стихав пташиний щебіт, ховалися від небезпек темряви малі тваринки, завмирала мурашина метушня. На зміну їм прилітала мошкара, виходили на полювання нічні звірі. Життя продовжувалося, і то було не таке житя, як вдень. Вночі світом оволодівали інші, темні сили.
Вмостився козак між старих валунів, зелених від моху. Вогню не клав, все одно готувати не збирався. Згорнувся клубочком, шаблю поклав поруч, широку сорочку натягнув на голову, аби мошкара менше заїдала, та й заснув.
***
В гаю зелененькім соловейко щебече,
Соловейко щебече;
Там дівчина мила віночок пустила