Похитувався в сідлі, думав про своє. Думки снували головою, скочучи одна поперед одної. Мрії про майбутнє змінялися спогадами та роздумами. Роздуми приводили до планів, плани повертали до мрій. Від того було тепло на душі і хороше. День, хоч і досить похмурий, здавався сонячним та гарним, як колись в дитинстві, коли грався собі безтурботно та на огоду не дивився.
Чорниш зупинився, опустив голову до калюжі, аби попити води. Радко потягнув вуздечку.
- Перестань Чорниш. Грязну воду пити, де таке бачив? Потерпи до річки, там і перепочинемо.
Кінь незадоволено підкорився та рушив далі, але так під-гарцьовував, що Радко гепався в сідлі мов при галопі. Який же хтивий коник...
Чорниша козак виростив сам, з малого лошака. Той народився миршавенький, ледь на ногах стояв. Навіть кобилиця не підпускала його до себе. Такі вже в тварин закони - слабкому немає місця на цьому світі. Право жити мають лиш найсильніші.
Але хто сказав, що то правильно? Сильний має ділитися своєю силою зі слабким, підтримувати його. Хто крім Бога вправі вирішувати, кому жити, кому ні? Життя священне, будь то людське, звіряче чи й рослинне. Радко цінував життя у всіх його проявах, саме тому й не лишив лошака помирати. Взяв на руки та поніс. Той не пручався, тільки головою вертів, лизнути норовився. Радко забрав його до хижі, годував з пляшки, вкривав рядном на ніч. І створив Бог диво - став коник на ноги.
Відтоді лоша бігало за хлопцем повсюди, немов той песик. Проте і норову йому вистачало - нікого до себе не підпускав. Фиркав, кусався, ставав дибки. І скоро виріс могутнім конем, хоча трохи дивним. Любив те, що коням любити не годиться. Ще й хитрющим виріс. Навчився красти харчі так, що й не вмітиш. Циганський кінь, що скажеш.
Не дивлячись на щиру любов до господаря Чорниш, як став жеребцем, сідлати себе не давав. Обїздити жеребця було справою нелегкою, бо зазвичай то робиться силою, за допомогою батога чи шпор. Бити друга Радко не міг і не хтів - Чорниш на нагайку сильно ображався. Але й добром сідати на себе верхи не дозволяв. Якийсь час Радко вагався, як тут бути. З одного боку не просто кінь, а ледь не товариш. З іншого - таки коняка, ще й неслухняна.
Все ж таки людина перемогла тварину. Силу довелося показати, хоч і без шпор чи батога. Козак загнуздав жеребця і тримав сталевою рукою, а потім потягнув голову коня до землі. Чорниш пручався, пружив шию. То була боротьба без злісті, бій без крові. Силою вирішувалося старшинство. Хто кому вклониться. Як у вовчій стаї, сильніший має володарювати, інші - вклонятися.
Який би не був могутній кінь, рука козака виявилася міцнішою. П’ядь за п’яддю клонилася до землі коняча шия, аж поки він не впав на коліно. Лиш тоді пручатися перестав, покорився силі.
Погладивши коня по шиї, Радко скочив йому на спину. Чорниш визнав верховодство двоногого.
На сіль та бурячки Радко теж не скупився. Так, коли смачненьким, а коли й нагримавши, хопець таки привчив коня до сідла та вуздечки. Радко лишився єдиним, кого кінь підпускав ближче ніж на десять кроків. Чужим краще було триматися подалі. Здавалося що брикатися, кусатися та ставати дибки для Чорниша було улюбленою забавкою.
Таких коней називають „бойовими”.
Між тим дорога все більш вирівнювалася, гори відступали. Зникли смереки, змінившись ялинками та соснами. Обабіч дороги стали височенні осокори, вдалині за полем ростилався під небом зелений ліс, і що за ним, лишалось лиш гадати. В цих місцях Радко ще не був, стежка обіцяла нові відкриття, не завжди безпечні. Нетривкий мир закінчився, козаки з ляхами знову стали ворогами. Радко їхав землями, що підкорялися королю польському, тому не міг почуватися в безпеці. Хоча й без того він ніколи не послабляв своєї уваги, навіть серед ріднх стін отчого дому. Береженого й бог береже.
І він не помилявся.
Розділ чотвертий
Берестечко
На півночі була Московія. Дикий болотяний край, що на диво для всіх раптом зробився міцною державою. Велика заслуга в тому варягів, котрі допомогли Новгородським князям приборкати роздріблені клани та об'єднати їх в одну державу. Дотепер жили українці з москалями досить мирно, бо стояла Січ на захисті земель московських від набігів татарських, а за те козаки і дяки не просили. Все ж що москаль, що українець - брати християни, душі православні. Хоча, по правді кажучи, було вдосталь в дикому московському краї і язичників: диких варягів, фінів та норманів; карелів, мордвин... Інших.
Заснував Москву п’ять століть тому Юрко, прозванний Довгоруким, син князя Київського Володимира. Князь платив ординцям данину, аби ті війною не йшли. Розсудливий був їх князь, хоч і боягузливий. А потім, сто років тому, Іван, прозваний Грізним, завоював сусідські землі, збільшивши князівство Московське мало не вдвічі, проголосив себе Царем, на грецький манер. А Московію назвав Царством. В той час, коли запорожці страшно рубалися з чорною ордою, гонячи її з землі своєї, московіти жирували, розбудовували міста та ремеслами займалися. В Дикопіллі хоромів не будували. Та й навіщо то, як все одно прийдуть вороги, як не зі сходу, то з півдня, спалять все, зруйнують, спаплюжать... Натомість ставили хижки-мазанки; чи й взагалі, землянки копали. То вже далі на захід, далеко на Правобережжі, були села, хутори й садиби. Побілені, гарненькі, вкриті соломою чи очеретом, з слюдяними чи навіть скляними віконцями. Там де мир, там більше уваги віддають красі й затишку, замість надійності й безпечності.