Ще було далеко до вечора, коли полк шкодуючи перемучених маршем на виручку Ново-Миргорода коней, став на ночівку в селі Володимирці.
В цьому селі стояв наш полк під час зимового походу. Було це тоді добре зорганізоване й озброєне, національне свідоме село, та... велика кількість спалених хат свідчила, що воно вже «умиротворене».
Знявши з підвід, вкинули нас пов'язаними до «холодної» при сільській управі. За дверима стало кілька вартових червоноармійців. За стінами на дворі теж чути було кроки вартових. Лежачи із Зінкевичем на вогкій долівці, шепотом обмірковуємо положення, та надаремне шукаємо якогось пляну утечі.
Пізно увечері зайшов до нас начальник місцевої совітської міліції, до «компетенції» якого, очевидно, належала наша «в'язниця». Оглянувши нас при світлі принесеної лямпи, заговорив голосом, в якому відчувалось чомусь співчуття.
— Ви їсти не хочете, хлопці?
Їсти не хотілося, хоч другий день не було нічого в роті, але страшно хотілося пити. На прохання Зінкевича перед тим дати нам води червоноармійці відповіли лайкою і сміхом. Кажемо начмілові, що хочемо пити. Червоноармійці заявили, що відро в управі порожне, а ходити по воду для бандитів вони не мають заміру.
Полаявшися трохи з ними, начміл пішов. Через кілька хвилин повернувся з гладущиком холодного квасного молока. Коли він сказав, щоби розв'язати нам руки поки хоч нап'ємося молока, червоноармійці категорично відмовили і стали нападати на начміла, що він «бандітскій батько». Тикнувши начальникові караулу свій білет члена комуністичної партії, начміл поміг нам сісти і, ставши на коліна, напоїв по-черзі молоком. Коли я спрагненими устами жадібно пив з його рук, то ані йому, ані мені не могло, звичайно, прийти в голову, що кілька місяців пізніше ми ще зустрінемося. Раненько полк вирушив. Разом з нами їхав заступник голови єлисаветградського ревкому, який приїздив чогось до Володимирки. Коло полудня ми були вже в Єлисаветграді.
Проїжджаємо через заповнену народом площу. На високій трибуні, оратор — картавий жидок — надриваючися, «підбадьорує настрої» у маси в зв'язку з наступом поляків і української армії з заходу. «Ревкомщик», переговоривши з командиром, відділив нашу підводу і під охороною кільканадцяти червоноармійців під'їхав з нами до трибуни. Коли попередній оратор скінчив свою промову, він виліз на трибуну й оповів юрбі, що «непереможна» червона кіннота розбила й знищила вчора банду Холодного Яру, яка... «грабувала у селах останню скотину і одежу, вбивала невинних бідняків і т. д.». Показуючи рукою на нас, закричав своїм московсько-волжським «говорком», що ми ті, на чиїх руках ще не засохла кров організатора єлисаветградського комітету компартії Пірка, та що вони відплатять кров'ю за кров не тільки нам, а й всім «бандитам» на Україні[7].
Частина юрби (особливо жиди) вороже загомоніла. Почулися викрики, щоб нас зараз же розстріляти. Та у більшості в очах світилося мовчазливе співчуття. Міське населення знало вже, що на мові більшовиків значить слово «бандит».
Коли ми від'їхали з площі, «ревкомщик» сказав червоноармійцям, щоб везли нас просто до чека, а він із ревкому зараз зателефонує туди в чому справа.
Під'їжджаємо до великого поверхового будинку з написом: «Єлісавєтградская Уєздная Чрезвичайная Комісія».
На стіні червоною фарбою вимальований другий напис: «Чека — глаза і уші совєтской власті. Она всьо відіт і всьо слишіт!»
На брамі варта з кулеметом.
На подвір'ї зустріли нас кілька чекістів і, розв'язавши, запровадили до камери у підвальній часті будинку.
Інтелігентний молодий жидок з червоною зорею на грудях і з револьвером через плече «співчуваюче» оглядає моє обличчя.
— Вас били? Сволочі! Скажете мені хто вас бив — вони будуть покарані. При совітській власті арештованих бити не можна. Зараз, товариші, вам принесуть обід і папіроси. Може чого бажаєте собі ще? — скажіть.
Кажемо що «ніяких бажань не маєм». Коли чекісти пішли, лягаємо на прічі. У камері було майже темно. Лише під стелею була маленька заґратована діра, через яку колись сипали до цього льоху картоплю чи вугіль. Зінкевич присувається до мене і обнявши шепоче на ухо:
— Юрко, ти бував на нарадах штабу... Знаєш прізвища людей, які працюють для нас у містах... Бійся Бога — не видай їх. Ми вже все рівно пропали, а то люди дорогі для національної справи.
Було боляче і смішно, що він мені це каже, але в душі ворушився жаль — що я знаю ті прізвища. А нуж чекісти придумають якісь тортури, яких я не витримаю і видам їх!
Якийсь китаєць, з тим самим жидком, приніс досить добрий обід і цигарки.
Не хотілося нічого. Нило на голих дошках потовчене тіло. Трусила гарячка.
Жидок, що «відрекомендувався» нам як наш будучий слідчий, зауважив це.
— Зараз я пришлю вам щось накритися.
Через декілька хвилин китаєць приніс і накинув на мене зелений жіночий сачок — півпальто. Одна пола замочена в кров. Ясно, що з якоїсь розстріляної жінки.
Вночі забрали мене на гору на допит до самого голови чека. У кабінеті за столом немолодий вже мужчина з грубими рисами, з жорстокими баранячими очима.
Коло нього, на цв'яшку забитому в кант шафи, висить п'ятихвостна нагайка із сирового ременя, з олов'яними кульками на кінцях. По боках стояло чотири чекісти. Голова уважно оглянув моє обличчя.
— Тебе вже били, щоб признався?!
— Так.
— Ну і що — не помогло?
— Я не маю чого більше говорити. Що знав, сказав на допиті командирові.
— У нас, брате, скажеш все. Ми по дурному не б'єм, а так щоби відчувалося. Це тобі не кулак і не кольба...— кивнув у бік своєї нагайки. На думку, що прийдеться скоштувати щей «пьятихвостки» - по за шкірою забігали мурашки.
З усієї сили напихаючи до голосу «щирості», починаю переконувати його, що таки направду більше нічого не знаю.
— Хто має зв'язок з вами в Єлисаветграді? Хто в Олександрії? Хто в Чигирині, в Ново-Миргороді, Златополі, Олександрівні, Кам'янці? — кажи!
— Як що і має хто зв'язок, то я не знаю. Я тільки кілька днів тому попав до Холодного Яру.