Сагайдачний зітхнув. Майже всіх із цієї тисячі він знав особисто, тому й доручив їм саме таку роль у майбутній операції. Щоб уникнути безладного грабунку турецького табору, він наказав ділити всю здобич на великій Раді. Схоже на те, що на кожного живого козака його полку здобичі вийде найбільше…
— Ех, пани-ляхи, пани-ляхи… — журно мовив у вуса Сагайдачний. Незважаючи на те, що з Варшави ще вдень прибув гонець із рішенням Сейму про нічний напад, Ходкевич все ж утримався від цього необережного, на його думку, кроку.
Микита тихенько підвів голову з багнюки й подивився ліворуч. Там, за десять кроків від нього, лежав Андрій Кульбаба. Микита його не бачив у темряві, але знав, що він там. Попереду, зовсім поряд, ходив вартовий у білому яничарському кауку, теплому червоному джеббе[41] і шкіряних чарухах. Біля шовкового череса мав криву шаблю, а на плечі ніс довгу харбу[42]. Халавуз[43] був сонним і раз по раз позіхав, затуляючи рот долонею. Він і не здогадувався, що за кілька кроків від нього, у темряві, причаїлася швидка й беззвучна смерть.
Зачекавши, коли халавуз підійде ближче до Андрія, Микита тихо, мов ящірка, поповз уперед, стискаючи у руках кривий ніж. Тепер він був на самій стежці, по якій ходив вартовий. Напружено чекав домовленого гасла.
Нарешті позаду тричі пугикнув сич. Халавуз ліниво повернув голову в темряву. Микита склав долоні біля рота і голосно заквилив по-соколиному. Наполохавшись, турок зняв із плеча харбу, виставив перед собою і сторожко пішов на шум. У ту саму мить за його плечима виросла постать і, піймавши ззаду за шию, вдарила ножем у серце. Микита підскочив і піймав турка за ноги, якими той почав молотити землю. Андрій висмикнув ніж і повільно, не відпускаючи затуленого рота, опустив тіло халавуза на землю. Обмацавши складки одягу, дістав два пістолі. Один простягнув Микиті. Праворуч, а потім ліворуч від них почулася метушня і вигук: «тезекере!»[44], а за ним — тихе харчання. Козаки принишкли, але більше не пролунало ні звуку. Через кілька хвилин турецька варта на добру милю периметра табору перестала існувати. Скрадаючись у цілковитій тиші, юрби запорожців підступили до підсвічених ліхтариками білих шатер. За мить почалася різанина…
Увірвавшись у перший-ліпший намет, Микита навмання рубонув шаблею і почув, як на обличчя бризкнуло щось мокре й тепле: «Кров! Влучив!» — промайнуло в голові, і він почав направо і наліво рубати темні постаті, що уві сні розкинулися на килимах. Намагався влучити в шию чи в голову, щоби було напевне. За хвилину покінчив. Із шістьох турків не встиг прокинутися жоден. Не гаючись, вискочив на вулицю. Сплячим поки що табором уже лунали перші болісні зойки. Зовсім поряд побачив другий намет, поруч з яким мирно горів під зеленуватим склом ліхтарик. Микита похапцем кинувся туди. За мить рвонув ліхтар із жердини й повернувся до намету. «Підсвічу» — майнула думка. Назустріч, відкинувши відлогу намету, висунулося заспане бородате обличчя. Від несподіванки при вигляді закривавленого козака турок відкрив рот. Микита щосили замахнувся й за мить опустив лезо на незахищену шию бідолахи. Голова, яка так і не змогла зрозуміти, що ж відбувається, глухо стукнула об землю. Безголове тіло зробило кілька непевних кроків і незграбно заточилося. Перескочивши через нього, Микита забіг до шатра. У тремтливому світлі ліхтаря побачив кількох турків, які, підхопившись, очманіло кліпали чорними, як оливки, очима.
— Урус шайтан!!! — несамовито заволав один із турків і потягнувся до пістоля на стіні шатра.
Сплюнувши липку слину, Микита заходився рубати направо і наліво. За хвилину покінчив і з цим наметом. Кинувся на вулицю. У різних місцях уже палало кілька наметів. Яскраві язики полум'я вихоплювали з темряви напівголих турків, що безладно бігали між шатрами й падали під безжалісними ударами козаків. Кров лилася широкою рікою. Праворуч від себе Микита побачив іще один намет, в якому не було ніякого руху. Не вагаючись, відкинув парусинову відлогу і ступив у темне черево намету. На мить ліхтар розгорівся сильніше, висвітливши у дальньому кутку серед килимів купу мотлоху. Пусто. Вже хотів пожбурити ліхтар на підлогу і йти геть, коли погляд упав на голу ногу, яка майже до коліна висунулася з-під безладно накиданого одягу в кутку. Микита різко підійшов до неї і кінчиком шаблі відкинув оксамитову ковдру, яка приховувала решту господаря ноги. На мить його обпекло повним зневаги й люті поглядом.
Не виказуючи й тіні страху на вродливому блідому обличчі, на козака дивилася величним поглядом вбрана в сукню з блискучої з темно-зеленим полиском парчі смаглява жінка. Мовчки звелася, потім піднялася на ноги. Схрестила на грудях руки й сміливо ступила назустріч Микиті. Струнка дівоча постать під сукнею напружилась і стала схожою на кішку, яка приготувалася до стрибка. Гарне обличчя в пасмах розпущеного чорнявого волосся виблискувало, як перлина у коштовній оправі. Очі палали. На мить Микиті здалося, що вона, беззбройна, зараз кинеться йому в обличчя. Але ні, ступивши ще крок, туркеня застигла на відстані витягнутої руки від запорожця. До нього долинули чарівні пахощі східних парфумів. Зі сміливим викликом поглядала в очі. «Я тебе не боюся, кате!» — красномовно промовляв цей погляд. Якусь мить Микита замилувався її хоробрістю і вродою. Розгубився і не зміг визначитися, що робити далі. Погляд темних, як ніч, очей відбирав силу й рішучість. Із цього стану вивів оглушливий гуркіт пострілу, який бахнув зовсім поряд. Микита здригнувся всім тілом, приклав до грудей правицю з шаблею, вклонився, не спускаючи з неї очей, і вийшов. У мерехтливому світлі не побачив тонкого леза кинджала, затиснутого у тремтячих пальцях.